Співвідношення громадянського суспільства і держави

Шарль-Луї Монтеск'є, вважаючи, що суспільство не може існувати без уряду, розрізняв державу як союз громадян та державу як сукупність посадових осіб. Герберт Спенсер відповідно до його органічної теорії суспільства взагалі порівнював державу з біологічним організмом, вважав її агрегатом органів управління, володарювання. Спенсерівська “апаратна” ідея здобула пізніше продовження й абсолютизацію в марксизмі.

Ми вже знаємо, що в первісному, додержавному, родовому суспільстві існували органи володарювання, головним з яких були збори дорослих співродичів. Історики й етнографи називають суспільство з додержавними формами влади, в якому ще не відбулося відокремлення функцій володарювання від решти життєдіяльності спільноти, в якому громада є водночас і джерелом влади, і носієм влади, - потестарним. З плином часу відбувалася ієрархізація громадського управління, внаслідок чого пересічні общинники виявилися відстороненими від управління общиною. Народні збори замінюються сходом воєнної дружини. Ради старійшин перетворюються на дедалі поважніші й самостійніші центри прийняття владних рішень, тільки частина з яких відтак виноситься на формальне затвердження зборами членів общини.

Так поступово сталося відчленування суспільного управління від громади, здійснення його через відокремлені, такі, що перебувають понад спільнотою, інституції та установи, які згодом постають єдиним і виключним джерелом імперативних настанов. Громада ж виявилася цілком, без винятку їм підпорядкованою.

“Всемогутня держава античного світу не могла стерпіти поряд із собою жодної вільної моральнісної особистості, жодної вільної віри” [27, с. 75.], - наголошував професор М.Рейснер. Посилаючися на Фрідріха Маассена, він зазначав далі: “Язицька старовина не знає будь-якої юридичної межі, перед якою мала б зупинитися влада держави, індивід сам по собі не має жодної ціни, жодного значення: не задля самого себе, а задля держави існує він... Цілком немислимо тому, щоб навіть одна яка-небудь царина життя могла в принципі претендувати на самостійність стосовно держави” [27, с. 85.].

У подальшому, завдяки зокрема християнському віровченню (згадаймо хоча б протиставлення царства небесного та царства земного, Божого та кесаревого начал життя), в європейській свідомості стало можливим відрізняти державну та приватну сфери. Формується уявлення про громадянське суспільство як про межу державної влади, обставину, яка стримує її невпинне прагнення до абсолюту, авторитарності. Формується й саме громадянське суспільство.

В історії поняття “громадянське суспільство” виділяють два етапи, коли воно наповнювалося кожного разу дещо відмінним змістом. Поява самого поняття пов'язана з ідеєю “природних прав” людини. У XVII сторіччі в Європі ця ідея, яка вже не була на той час новою сама по собі, набула нового тлумачення й стала засадовою у формуванні й поширенні юридичної свідомості, у побудові низки політико-правових концепцій і у першу чергу теорії “суспільної угоди”. Так, Гуго Гроцій і Бенедикт Спіноза “природними правами” називали наявні у людей від єства властивості, серед яких, зокрема, -свобода переконань і думок, свобода володіння і використання власності, рівність людей між собою, їхня захищеність від чиєїсь сваволі тощо.

Початок розрізненню громадянського суспільства і держави поклав Жан-Жак Руссо своїм твором “Міркування про походження і засади нерівності поміж людей”. Громадянське суспільство, на його думку, виникло внаслідок формування приватної власності. Держава ж витворена з нього на підставі суспільної угоди. Джон Локк вважав, що люди домовилися утворити політичну спільноту, заснувати державу саме з метою надійного забезпечення природних прав, рівності і свободи, захисту особи та власності - чеснот громадянського суспільства.

Сукупність індивідів, які необмежено користуються своїми природними правами, складала, на думку прибічників договірної теорії походження держави, суспільство у його “природному стані”. Це стан цілковитої незумовленої і свавільної свободи, який призводить до “війни всіх проти всіх”. Але за таких умов мати “право на все”, зазначав Томас Гоббс, означає фактично не мати права ні на що. Щоб уникнути незручностей та загроз, які неодмінно виникають у природному стані суспільства, люди змушені були замінити його на стан громадянський. Перехід від природного стану до громадянського дозволяє піддати невпорядковані спочатку відносини регулюванню законами та іншими нормами.

Відповідно до теорії “суспільної угоди”, люди укладають угоду й створюють державу, яка постає над суспільством, відчужує й зосереджує в собі частину природних прав індивідів. Так виникає громадянський стан, громадянське суспільство, яке, на відміну від природного, додержавного стану, є станом людності, в якому існує держава. В конвенційних теоріях держави (Дж.Локк, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо) громадянський стан суспільства сприймався як антипод природного його стану, а влада - як похідна відносин, що панують у громадянському суспільстві.

Концепція громадянського суспільства, розуміння його як царини людської свободи, яка перебуває поза межами державної регламентації, є породженням ліберального світогляду. Дж.Локк, “батько лібералізму”, вчив, що держава покликана перш за все захищати особисту свободу і власність, здобуту власною ж працею людей; вона діє тільки у строго окреслених межах, вихід за які може призвести до громадянської непокори; люди повинні мати право протистояти сваволі з боку уряду, чинити йому опір і навіть вдаватися до сили для його повалення, коли він спрямовує свою владу на завойовництво, узурпацію, тиранію, або у випадку його розвалу.

Виходячи з визнання переважної цінності й пріоритетності спонтанного людського життя порівняно з управлінським впливом на нього, просвітники XVIII сторіччя (у першу чергу Дж.Локк, Ш.-Л.Монтеск'є) проголошують, що громадянська ідея є більш вищою і значимою, ніж ідея державна.

Громадянське суспільство і політичну державу розрізняв Георг Гегель. Він називав громадянське суспільство опосередкованою через працю системою потреб, яка грунтується на принципі панування приватної власності й на загальній формальній рівності людей.

Взагалі у традиції Нового часу (Макіавеллі, Монтеск'є, Гегель), на противагу ліберальній традиції, було заведено вважати, що суспільство має бути предметом впливу держави, що держава може діяти цілком самостійно, а ті, хто має владу, керують відносинами між людьми в суспільстві. Політична, державна мудрість полягає у врахуванні існуючих у суспільстві відносин, думок та обставин.

Питання про міру втручання держави в життя громадянського суспільства і в першу чергу в економіку та господарювання ще й досі залишається переважним предметом усіх ідейно-політичних вчень і суперечок, партійних змагань і революцій.

Формування громадянського суспільства, якого не було в античності й у середньовіччі, пов'язане з утвердженням буржуазного ладу. Громадянське суспільство передбачає існування правової держави як його підґрунтя. Разом з тим доведено, що тільки існування розвиненого, стабільного громадянського суспільства уможливлює утворення правової держави, що високорозвинуте громадянське суспільство є підвалиною стабільного демократичного політичного режиму.

На вітчизняних теренах спроби розрізнити суспільство та державу здійснювалися вже за часів імператриці Катерини II, котра 1785 року видала указ про “Жаловану грамоту дворянам”, яким вперше в Росії було проголошено визнання громадянського стану бодай однієї верстви населення - дворянства. Адже досі, відповідно до указу ще Івана IV, дворяни, так само як і кріпаки (навіть жалюгідні рештки свободи у селян забрав Борис Годунов, згадаймо про “Юр'їв день”), вважалися власністю государя. Катерина мала намір видати ще й закон, згідно з яким усі руські люди, що народилися, починаючи з поточного року, незалежно від соціального походження, вважалися б вільними громадянами.

Відбиттям процесів формування громадянського суспільства у вітчизняній історії можна вважати Галицький сейм та Державну думу, які формувалися на куріальних засадах, тобто структуровано репрезентували різні верстви населення. Своєрідним втіленням норм громадянського суспільства був общинний уклад селянського життя у XIX сторіччі.

Визнання принципу плюралізму в пострадянському суспільстві сприяло відновленню в правах поняття “громадянське суспільство”, яке перед цим було вилучене з нашого політичного лексикону, а зараз стало одним з ключових. Його відродження є наслідком демократичного реформування радянського суспільства, формування в ньому царини вільного, спонтанного, приватного життя громади, без якого неможливі демократичні державно-правові порядки. Неліберальне, тоталітарне чи авторитарне суспільство характеризується тим, що ця царина є цілком або переважно підпорядкованою державі, яка активно втручається в її процеси, регламентує їх здійснення й централізує управління ними, піддає формалізації та збюрокраченню. Такий спосіб взаємодії держави й суспільства називається етатизмом. Етатизм як політика - це поширення повноважень держави на всі без винятку царини життя. Як тип політичної свідомості людей етатизм полягає у схильності вважати державу найважливішим і єдиним чинником інтеграції суспільства.

В тоталітарних суспільствах сфера громадянського, цивільного скорочується до мінімально можливих розмірів, але ніколи не зникає зовсім (згадаймо хоча б про “кухонне” вільнодумство). Розвинене ж громадянське суспільство передбачає існування демократичної правової держави, яка покликана захищати й здійснювати інтереси та права громадян. Вважається, що передумовами громадянського суспільства є ринкова економіка з властивою їй багатоманітністю форм власності, множинність незалежних політичних сил і партій, недирективно формована громадська думка і, найголовніше, вільна особистість з розвиненим почуттям власної гідності.

Визначаючи сутність громадянського суспільства, перш за все наголосимо, що воно грунтується на приватній власності і стихійному поділі праці. А це детермінує мотиви діяльності людей, її значну зумовленість приватним інтересом, конкуренцією і законами ринку.

Громадянське суспільство - це не тільки відокремлене від держави суспільство, автономна царина суспільного буття, яка не підлягає прямому контролю й регламентації з боку влади, а ще й структуроване суспільство. Воно передбачає свободу асоціацій індивідів за інтересами й уподобаннями.

Окремі верстви населення утворюють свої угруповання, добровільні об'єднання як інституції вираження їхніх інтересів. Союзи підприємців, найманих робітників, органи виробничого самоврядування, спілки споживачів та багато інших структур покликані забезпечувати цивілізовані відносини між усіма учасниками виробництва й обміну, пом'якшувати зіткнення численних приватних устремлінь. Громадянське суспільство - це певний механізм неформального соціального партнерства, яке уможливлює здійснення й баланс існуючих інтересів.

Громадянське суспільство - поняття, що вживається для позначення всієї сукупності існуючих у суспільстві відносин, які не є державно-політичними, для позначення такого боку життєдіяльності суспільства та окремих індивідів, який перебуває поза сферою впливу держави, за межами її директивного регулювання й регламентації.

Громадянське суспільство (його ще можна назвати цивільним, не казенним) - це суспільство, емансиповане від держави, царина спонтанного самовияву вільних індивідів і добровільно сформованих асоціацій та організацій громадян, яка захищена законом від прямого втручання і довільної регламентації з боку органів державної влади. Воно втілюється у приватному житті громадян, в існуванні вільного ринку, у безперешкодному поширенні духовних, релігійних, моральних, національних цінностей тощо.

Підґрунтям громадянського суспільства є життя індивідів як приватних осіб, сукупність вільно встановлених ними міжособових зв'язків (сімейних, общинних, економічних, культурних, релігійних тощо), розмаїття властивих їм інтересів, можливостей і способів висловити, здійснити їх. Громадянське суспільство - це царина дійсного життя людей на противагу штучності, умовності, формальності й бюрократичності державного, казенного, офіційного його шару; це царина свободи на відміну від необхідності, вимушеності дотримання встановленого владою порядку.

Виходячи з факту існування різних і суперечливих інтересів у громадянському суспільстві, виникає ідея держави як утілення, здійснення всезагального інтересу, як інституція гарантування й захисту прав людини.

Громадянське суспільство - це осередок суперечливих інтересів. Проте воно не здатне саме, виходячи тільки зі своїх внутрішніх можливостей розв'язати всі проблеми, що виникають.

У царині громадянського суспільства відбувається реальне функціювання власності, але сила власності може бути дійовою тільки за умови взасадничення її законом, який разом з судом та поліцією покликаний гарантувати всезагальні інтереси цього суспільного ладу за умов стихії приватних інтересів. правовий держава громадянський суспільство

Якщо в громадянському суспільстві мотивами, що визначають дії людей, перш за все є їхні реальні потреби та вимоги здорового глузду, то для держави й виконавців її волі понад усе є формальний бік будь-якої справи. Будь-яка подія - чи то народження людини, чи її смерть, укладення шлюбного союзу чи щось інше не менш значиме й вартісне для особи саме по собі, у сфері державного вважається реальним фактом тільки після виконання належних формальних процедур, документального закріплення: складання відповідного протоколу, підписання офіційного акту тощо.

Альтернативність ознак та цінностей держави й громадянського суспільства аж ніяк не означає взаємовиключної антагоністичності цих сфер суспільного життя, а, навпаки, зумовлює те, що вони передбачають, потребують одне одного (табл. 1.1). Без держави неможливе громадянське суспільство, без громадянського суспільства неможлива повноцінна правова держава. Вони обидва є боками одного цілісного життя людини, нерозривними царинами сучасного цивілізованого суспільного буття. Саме як настанову підкорятися державі, шанувати її, зокрема сплачувати податок, але й цінувати вартості, що існують поза межами державності, заведено тлумачити євангельське повчання піддавати Боже Богові, а кесареве кесарю.

Таблиця 1.1 Ознаки громадянського та політичного суспільств

Громадянське суспільство

Політичне суспільство (держава)

природні права

економіка

приватне життя

сфера свободи волі

встановлені закони

політика, держава

публічне життя

сфера обов'язку

Стан демократії в сучасному суспільстві значною мірою визначається існуванням системи незалежних від держави самоврядних об'єднань суверенних індивідів і вільно встановлених зв'язків між ними - громадянського суспільства. Сформоване на засадах плюралізму, толерантності, лібералізму (поважання прав і свобод особи), таке суспільство спроможне протистояти як етатистським тенденціям з боку держави, так і ентропії анархізму, домагатися якомога оптимальнішого здійснення громадського врядування. Відкрите суперництво суспільних інтересів ініціює політичний процес, сприяє втіленню загальносоціального інтересу.

Звідси стає очевидним висновок: щоб демократизувати суспільство, реформувати державу, належить не тільки займатися законотворчою, політико-юридичною діяльністю, а й плекати громадянське суспільство - сприяти структурованості спільноти, усвідомленню людьми вартісності їхніх вирізнених інтересів, цінуванню власних і чужих прав, гідності і свободи, поширенню знання й шанування правил та процедур суспільно-політичної взаємодії.

У реальному житті ввзаємовідносини між громадянським суспільством і державою можуть поставати в чотирьох основних формах

Ідеальний варіант: громадянське суспільство й держава внутрішньо єдині, індивідуальні й загальні інтереси збігаються і реалізуються спільними зусиллями всіх громадян, держави як цілого. Держава тут виступає винятково засобом задоволення розумних потреб усіх громадян.

Відчуженість, розірваність, протистояння громадянського суспільства й держави, перманентна боротьба між ними на паритетних засадах. Це, власне, дійсний теперішній стан у більшості “відкритих суспільств”.

Поглинання державою громадянського суспільства. Держава перетворюється на самодостатнє утворення, яке починає паразитувати на громадянському суспільстві, використовуючи його як засіб задоволення інтересів правлячої еліти. Це тоталітарне суспільство.

Повне підпорядкування громадянським суспільством держави, руйнування її як носія загальної волі й засобу досягнення спільних інтересів. Держава перетворюється в чисту формальність, своєрідну ширму для прикриття, маскування безчинств приватних осіб чи їхніх корпорацій. Владні ресурси держави використовуються для задоволення егоїстичних інтересів одних індивідів і придушення опору інших. Держава із засобу єднання суспільства перетворюється в знаряддя його руйнації, загострення запеклої боротьби одних її членів з іншими.

В Україні в першій половині 90-х роках XX століття відбувся перехід від третьої до четвертої форми: від тоталітаризму до патологічного самоствердження громадянського суспільства, як суспільства нічим не обмеженого, крім сліпих природних законів, царства егоїстичних інтересів, їхньої запеклої боротьби.

У країнах західної цивілізації на даний час встановилася паритетна форма відносин: громадянське суспільство й держава є самодостатніми утвореннями, які тією чи іншою мірою як доповнюють, так і обмежують зазіхання одне на одного. Держава залишається сучасним “левіафаном” - відчуженою реальністю, “царством” бюрократії, а громадянське суспільство “атомізованою системою”, яка все більше виявляє свій занепад, що знаходить вияв у різних кризових явищах суспільного життя - “переході культури в цивілізацію” (О. Шпенглер), духовному спустошенні особи, розгулі ницих пристрастей, “бунті мас” (Х. Ортега-і-Гасет) тощо.

І цей далеко не привабливий спосіб взаємин громадянського суспільства й держави багатьма українськими суспільствознавцями видається за взірець для України. Питання про ущербність такого зв'язку навіть не стоїть. Він визнається цілком прийнятним: “Громадянське суспільство - це сфера дійсного життя людей на противагу формальності й бюрократичності його державного пласта” [27] - читаємо в одному з авторитетних джерел. Так воно насправді і є. Але куди більш виправданою і привабливою здається орієнтація на гегелівське бачення суті громадянського суспільства і його зв'язку з державою.

Може здатися парадоксом, але для України нині актуальною є проблема формування не громадянського суспільства, а високоефективної політичної влади та її носія - держави, яка була б спроможною обмежити розгул егоїстичних пристрастей у суспільстві, поставити в соціально доцільні межі громадянське суспільство, свободу волі й ініціативи окремих індивідів чи їхніх корпоративних об'єднань. Наша країна страждає не від нерозвиненості громадянського суспільства, а від його патологічної розвиненості, підпорядкування ним держави, нехтування загальними інтересами заради задоволення приватних.

Стратегічне завдання полягає в тому, щоб спрямувати творчу енергію нації на органічне поєднання загальнодержавних інтересів з приватними, що передбачає вирішення двох вихідних завдань:

формування національно-державницької самосвідомості та психології громадян;

чітке й жорстке силове обмеження державою надмірних прагнень приватних осіб чи їхніх асоціацій, тих дій і вчинків, що суперечать загально-національним інтересам.

Слід прагнути гармонії громадянського суспільства й держави, а не їхньої “паритетної опозиції”, причому гармонії під егідою держави як виразника колективної волі нації. Така єдність може бути реалізована лише у формі націократії - цілісного суспільного організму, в якому громадянське суспільство переросло в державне ціле, а держава є лише засобом задоволення потреб нації і кожного її члена. Здається, схожу позицію поділяє В. Лісовий, коли зявляє: “... Концепт “громадянське суспільство” не можна розглядати у відриві від концепту "політична нація" (оскільки цілість громадянського суспільства ґрунтується на тому, що воно є у своїй основі політичною нацією)” [19, с. 10].

До побудови політичної нації, що втілювала б у собі внутрішню єдність приватного й загального, не уражаючи їх, ще далеко, але це єдино історично перспективний шлях, інші ведуть у глухий кут.

Трактування правової держави як інституціоналізованої форми свободи громадян дає підстави для висновку, що без вільного індивіда такої держави просто не буває, вона неможлива як така. Тобто вільний насамперед економічно і юридичне індивід - це чинник творення цієї держави, її сутнісна ознака й мета. Якщо протранслювати цю ідею на українську сучасність, то проблема творення правової держави постане як довготривала, складна, комплексна робота, яка не під силу лише самим правознавцям. Навіть з позиції здорового глузду має бути зрозумілим, що державотворення не зводиться лише до написання законів, нехай і найкращих. Державотворення - це масштабна, громіздка, складна, багатоаспектна творча робота всіх прошарків суспільства, усього народу, а не лише правознавців і чиновників. Правова держава винятку не складає, вона, як ніяка інша, для ствердження себе потребує найактивнішої роботи всього суспільства, кожного громадянина зокрема.

Отже, правова держава - це якісна форма буття права, конкретизація та втілення формального принципу рівності. Не може бути правовою деспотія, де є вільною лише одна людина - деспот. Не дало нам свідчень правової державності середньовіччя - суспільства тієї доби були становокласовоієрархічними, і принцип формальної рівності громадян у свободі не міг знайти свого втілення в цьому типі державності - тут свобода видавалася порціями, відповідно до місця людини на феодальній драбині.

Аксіоматичним є нині твердження, що правова держава - це держава одночасно і демократична, і соціальне орієнтована. Демократичні й соціальне орієнтовані держави в класичному розумінні з'являються саме як результат життєдіяльності західноєвропейського капіталістичного (чи навіть посткапіталістичного) суспільства. Саме в Західній Європі ХУП-ХУІІІ ст. відбуваються зміни, що роблять економічну діяльність індивіда домінуючою сферою діяльності порівняно з політичною. Економічна діяльність поступово емансипується від сфери політики, усамостійнюється, утверджується як діяльність пріоритетна. Індустріальна революція робить господарчу діяльність основним джерелом добробуту і, тим самим - підставою незалежного соціального становища індивіда. Саме в цей період, значною мірою завдяки лібералізму новоєвропейської доби, сталося зростання приватних інтересів і приватного життя порівняно з іншими інтересами й сферами. Це зумовило появу широкого поля для самореалізації індивіда, ствердження особистого начала як повноцінного суб'єкта історії. Саме в добу західноєвропейського модерну з'являються суспільні утворення як сукупність приватних власників, що мають метою забезпечення реалізації приватних інтересів, захист прав і свобод економічно та юридичне вільних індивідів. Така своєрідна формула “ринкової спільноти” індивідуальних власників, чиї егоїстичні, приватні інтереси перетинаються і, взаємодіючи, надають “стихійного ладу” всьому суспільно-економічному устрою. Ця форма “ринкової спільноти” індивідуальних власників дістала назву громадянського суспільства. Воно й стало одним із вирішальних чинників ствердження правової дійсності на західноєвропейському просторі. Виходячи із західноєвропейського історичного досвіду, без громадянського суспільства, що є сукупністю юридично вільних приватних власників, правова держава не відбудеться. На західноєвропейському матеріалі добре спостерігається ідея участі громадян, а не лише державної бюрократії у творенні правових державних організмів. Західноєвропейська культура - це культура, що базується на культі індивідуума. Державно-політичне життя не складає щодо цього винятку. Саме рух до демократичних засад життя “знизу”, з гущі громадянських відносин, рух від конкретного “я”, що відчуло свою роль і значущість в історії, зумовив масштабність і незворотність поступу західноєвропейського метаетносу до правового суспільства.

Правова держава, будучи демократичною, неможлива без контролю громадян над державною владою. Суспільствам, що йдуть шляхом творення й ствердження правових засад життя, вдалося розв'язати проблему контролю громадян над бюрократичним апаратом. Цього не можна зробити відразу, за день, місяць чи рік. Це поступовий, еволюційний, комплексний процес, і сьогодні очевидною є істина, що цей контроль не може бути ефективним і дійовим без сильного, розвинутого громадянського суспільства, що складається, у свою чергу, із таких же зрілих, незалежних економічно і юридичне громадян, кожного зокрема. Тільки такі індивіди можуть здійснити цей суспільний виклик. державній владі та спонукати її до правового функціонування. Зростання й розквіт економічно-господарської діяльності, розпочаті західноєвропейцями в добу модерну, призвело в остаточному підсумку до впевненого домінування суспільства власників над політичною сферою, над державно-бюрократичними організмами, що й стало вирішальним у творенні правового простору. Як зазначалось вище, правова держава - це форма буття свободи громадян, а “свобода - це не лише відсутність урядової сваволі, а й здатність громадян до самоврядування, лише вона уможливлює практичне здійснення всіх свобод”. Та про це західноєвропейці знали кілька століть тому. Про цю забезпеченість свободи завжди мають дбати самі громадяни, не чекаючи, доки хтось інший її влаштує, оскільки цього може і не статися. Кінцевою метою права як соціального інституту є забезпечення свободи кожного та умов для розвитку особистості, з іншого боку, саме на особистості лежить відповідальність за розвиток самого права. Отже, кожен громадянин повинен мати усвідомлення цінності свободи, прагнути її мати й бути здатним захищати її. Якщо таких громадян у суспільстві чимало, тоді можна вважати, що одна з найголовніших засад правової держави склалася. До такого рівня розвитку суспільству слід дорости, оскільки правова держава не проголошується, вона складається, стверджується поволі, органічно, виростаючи на відповідному соціокультурному, політичному, економічному тощо підґрунті [9, с. 42].

 
< Пред   СОДЕРЖАНИЕ   Загрузить   След >