Меню
Главная
Авторизация/Регистрация
 
Главная arrow Математика, химия, физика arrow Дедуктивні умовиводи

Дедуктивні умовиводи


Дедуктивні умовиводи

Умовиводом називається форма мислення, за допомогою якої з одного або кількох суджень виводиться нове судження, котре містить в собі нове знання.

Умовивід за своєю структурою складніший , ніж поняття та судження, форма мислення. Поняття і судження входять до складу умовиводу як його елементи.

Будь-який умовивід складається із засновків і висновку.

Засновки - це судження, із яких виводиться нове знання.

Висновок - судження, виведене із засновків.

Наприклад, візьмемо умовивід:

„Будь-який злочин суспільно небезпечний”

„Крадіжка є злочин”.

Отже, крадіжка суспільно небезпечна.

У цьому умовиводі перші два судження є засновками, а третє судження, яке стоїть після слова „отже”, - висновок.

Умовивід - логічний засіб здобування нового знання. У процесі умовиводу здійснюється перехід від відомого до невідомого.

За допомогою умовиводів здобуваються знання опосередковані, або висновкові.

Знання бувають:

- безпосередні

- опосередковані (висновкові).

Безпосередніми називаються знання, здобуті за допомогою безпосереднього сприймання предметів або явищ. Наприклад, „Ця стіна біла”, „На замку, яким замикали магазин, наявні сліди злому” і т. д.

Безпосередні знання складають незначну частину всіх наших знань. Основними знаннями є знання опосередковані.

Опосередкованими (висновковими) знаннями називаються знання, які ми виводимо з наявних, раніше здобутих знань. Наприклад, знання про виникнення життя на землі, про походження людини, земних материків, гір, морів, про причини війн, сутності права тощо є знаннями опосередкованими, вони виведені із інших істинних знань.

Висновки в умовиводі може бути або істинним, або хибним. Для того щоб висновок умовиводу був істинним, необхідно дотримуватися таких двох умов.

1. Засновки, з яких роблять висновок, мають бути істинними.

2. Умовивід має бути логічно правильним.

Недотримання однієї з цих умов призводить до того, що висновок із засновків стає хибним.

Умовиводи бувають різних видів. За кількістю засновків умовиводи поділяються

- безпосередні

- опосередковані.

Безпосереднім називається такий умовивід, у якому висновок робиться з однієї посилки.

Опосередкованим називається такий умовивід, у якому висновок робиться з двох і більше засновків.

За спрямованістю процесу міркування опосередковані умовиводи поділяються

-дедуктивні

-індуктивні.

У дедуктивних умовиводах висновок іде від знання більшого ступеня спільності до знання меншого ступеня спільності.

В індуктивних умовиводах висновок іде від знання окремих, одиничних предметів, до знання всіх предметів класу, до знання класу в цілому.

Дедуктивним (від латинського слова deduction - виведення) називається умовивід, у якому висновок про окремий предмет класу робиться на підставі класу в цілому. Наприклад:

„Усі договори є угоди”.

„Громадянин уклав договір”.

Отже, громадянин уклав угоду.

Тут висновок про те, що громадянин уклав угоду, зроблено на підставі загального положення про те, що „Всі договори є угоди”.

У дедуктивному умовиводі думка рухається від загального до окремого, одиночного, тому дедукцію визначають звичайно як умовивід від загального до часткового.

Дедукція є логічним засобом пізнання конкретного, одиничного на основі знання загального. Вона збагачує наше знання одиничного, дає змогу розглядати окреме з точки зору загальної закономірності, пояснити конкретне, керуючись загальним правилом.

Механізм дедуктивного умовиводу полягає в поширенні загального положення на окремий випадок, у підведенні часткового випадку під загальне правило. Поширюючи загальне положення на окремий конкретний предмет або явище, ми здобуваємо нове знання про цей предмет, знання про те, що даний предмет має ознаку, наявну для всього класу, про який ідеться у загальному положенні. Так, виходячи із загального положення науки кримінального права про те, що „Будь-який злочин є діянням суспільно небезпечним”, ми робимо висновок і стосовно будь-якого злочину, скажімо, необережного вбивства, що воно теж суспільно небезпечне. Знаючи, що дача хабара карається позбавленням волі на строк до п'яти років (загальне положення), ми можемо сказати, що і громадянин, який неодноразово давав хабара (частковий випадок), може бути покараний у межах до п'яти років.

Отже, дедукція є пізнання в окремому загального, або інакше, пізнання загального в окремому, одиничному.

Щоб дійти дедуктивного висновку, необхідно мати подвійне знання, засновки:

1)засновок, що має загальне положення, або правило, під яке підводиться частковий випадок

2)засновок, у якому ідеться про той окремий предмет або частковий випадок, який підводиться під загальне положення.

Загальні положення звичайно є готовими, заздалегідь відомими. До них відносяться закони науки, аксіоми, наукові положення, принципи й інші судження, в котрих міститься знання загального. У юридичній практиці як загальні положення виступають норми права (статті кодексів та інших законодавчих актів), положення правових наук, керівні вказівки органів суду, прокуратури та інші.

Судження про одиничні предмети, навпаки, висловлюються здебільшого унаслідок безпосереднього дослідження їх тими, хто розмірковує про них. Так, для того щоб підвести частковий випадок (наприклад, конкретна злочинна подія) під відповідну статтю закону (норму права), безпосередньо дослідити цей випадок чи факт, виявити його істотні ознаки; тільки після цього буде можливість поширити на нього загальне положення. Таким чином, дедуктивний умовивід не є суто умоглядна логічна побудова, він пов'язаний із безпосереднім вивченням конкретних фактів.

Дедукція дає висновки достовірні. У цьому одна з її переваг над іншими видами умовиводів. Якщо засновки дедуктивного умовиводу істинні і правильно пов'язані, то висновок буде неодмінно істинним.

Проте, якщо один із засновків дедуктивного умовиводу буде не достовірним, а вірогідним, то й висновок у такому випадку буде вірогідним і не може бути достовірним. Дедуктивні умовиводи з вірогідними засновками широко використовуються у судовій практиці під час побудови судових версій, висловлюванні різноманітних пропозицій.

Висновок дедуктивного умовиводу має примусовий характер. Це означає, що коли якесь загальне положення визнане істинним і якщо відомо, що частковий випадок підлягає під це загальне положення визнане істинним і якщо відомо, що частковий випадок підлягає під це загальне положення, то можна не визнати наявність загального у цьому частковому випадку.

У залежності від того, з яких суджень складається дедуктивний умовивід, із категоричних, умовних чи розподільних, розрізняють такі види дедуктивних умовиводів:

-категоричний силогізм

-умовні силогізми

-розподільні силогізми.

Термін „силогізм” походить від грецького слова sullogismos - здобуття висновку чи виведення наслідку.

Категоричним силогізмом називається такий дедуктивний умовивід, у якому обидва засновки є категоричними судженнями. Наприклад:

Будь-який злочин є діянням суспільно небезпечним.

Хабар є злочин.

Отже, хабар є діяння суспільно небезпечне.

Категоричний силогізм складається із трьох суджень: двох засновків і висновку. Засновки і висновок у свою чергу складаються із понять. Ці поняття називаються термінами силогізму. У категоричному силогізмі розрізняють три терміна: менший, більший і середній.

Термін, який займає місце суб'єкта у висновку, називається меншим терміном. У нашому прикладі менший термін - поняття „хабар”.

Термін, який займає місце предиката у висновку, називається більшим терміном. У наведеному силогізмі більший термін - поняття „діяння суспільно небезпечне”. Більший і менший терміни називаються крайніми термінами.

Середнім терміном називається поняття, яке входить до обох засновків і відсутнє у висновку. У наведеному прикладі - це „злочин”.

До кожного засновку категоричного силогізму входять по два терміна: середній і один крайній. У залежності від того, який із крайніх термінів (більший чи менший) входять до засновку, розрізняють більший і менший засновки.

Умовним силогізмом називається силогізм, у якому один або обидва засновки є умовними судженнями. Розрізняють два види умовних силогізмів: умовно-категоричний силогізм і чисто умовний силогізм.

Умовно-категоричним силогізмом називається силогізм, у якому більший засновок є судженням умовним, а менший категоричним. Наприклад:

„Якщо право відношення відноситься до цивільного права, то суперечка підлягає судовому розгляду”.

„Це право відношення відноситься до цивільного права”.

Отже, суперечка у цьому випадку має бути розв'язана у судовому порядку.

Логічною основою висновків умовно-категоричного силогізму є така аксіома: ствердження основи неодмінно призводить до ствердження наслідку, а заперечення наслідку - до заперечення основи.

Суто умовний силогізм - це такий силогізм, у котрому засновки є судженнями умовними. Наприклад:

„Якщо дане тіло нагріти, то воно розшириться”.

„Якщо тіло розшириться, то його не можна буде протягнути крізь отвір”.

Отже, якщо дане тіло розшириться, то його не можна буде протягнути крізь цей отвір.

Суто умовний силогізм відображує такі причинно-наслідкові зв'язки трьох явищ, коли одне явище є причиною другого, а це друге виступає водночас причиною третього явища.

Висновок чисто умовного силогізму ґрунтується на такій аксіомі: результат наслідку є наслідок основи.

Суто умовний силогізм дає змогу від одного факту або явища перейти до другого, причинно пов'язаного з першим, а від другого - до третього і таким чином установити не дану безпосередню умовну залежність третього факту або явища від першого, вихідного явища.

Розподільно-категоричним силогізмом називається такий умовивід, у котрому більший засновок є судженням розподільним, а менший - категоричним.

Логічною основою висновків розподільно-категоричного силогізму є така аксіома: якщо думки знаходяться в розподільному (альтернативному) відношенні, то стверджуючи одну думку, ми заперечуємо другу, і, навпаки, заперечуючи одну - стверджуємо другу.

Для того, щоб висновок у розподільно-категоричному силогізмі був достовірним. Необхідно дотримуватися такого правила:

1. У більшому засновку мають бути перелічені всі можливі предикати, всі випадки, всі факти

2. Члени розподілу (предикати) мають виключати один одного, тобто засновок має бути судженням строго розподіленим.

Умовно-розподільним силогізмом або лематичним силогізмом називається силогізм, у котрому більший засновок є судженням умовним, а менший - розподільним.

За кількістю наслідків, що встановлюються вбільшому засновку умовно-розподільному силогізму, існують дилеми, трилеми, полілеми. У практиці мислення найчастіше користуються дилемами.

Дилема - це умовно-розподільний силогізм із двома альтернативами. Розрізняють два види дилеми:

-конструктивну

-деструктивну.

У конструктивній дилемі більший засновок установлює у вигляді альтернатив дві основи і два наслідки, що з них випливають. У меншому засновку йдеться про можливість тільки однієї з двох цих основ. У висновку стверджується думка про можливість лише одного з двох даних наслідків.

У деструктивній дилемі більший засновок є таким умовним судженням, у котрому із однієї основи випливає два можливих наслідки. У висновку заперечується сама основа, із котрої виводили названі наслідки.

Вимоги основних законів мають настільки важливе значення для судового пізнання, юридичної практики, дотримання законності, що вони спеціально закріплені у процесуальних законах і, отже, з вимог логічних перетворені у вимоги юридичні.

Логічні закони у сфері юридичного пізнання набувають форми правових норм. Це є однією з важливих умов, які забезпечують логічність судового дослідження, логічну сторону пізнання істини під час розслідування і розгляду судових справ.

Злочинна подія як об'єкт пізнання постає завжди у вигляді певної сукупності пов'язаних між собою фактів. Тому, щоб розкрити злочин, установити істину у справі, необхідно перш за все виявити і зібрати факти, перевірити їх і дати їм оцінку. У виявленні, аналізі та оцінці судових доказів широко використовуються різноманітні логічні засоби, але особливе місце серед них належить умовиводам, що відображають причинно-наслідкові зв'язки, зв'язки співіснуючих властивостей, а також відношення між фактами у часі і просторі.

Умовні силогізми є одна з логічних форм перевірки того, як відбулася злочинна подія, чи дійсно вона відбулася так, як повідомляє про це обвинувачуваний або інша особа. Більшим засновком таких умовиводів береться умовне судження, котре відображає зв'язок фактів, що зіставляються.

Докази, з яких роблять висновки у справі, повинні мати чітку систему фактів без якихось внутрішніх суперечностей. Наявність суперечностей у доказах руйнує їх, робить непридатними для обґрунтування висновків. Тому кримінальна справа може бути правильно розв'язана, у ній може бути встановлена об'єктивна істина лише за тієї неодмінної умови, що у наслідок дослідження всіх обставин справи та перевірки усіх доказів, суперечності між ними будуть усунені. Якщо ж суперечності в доказах у справі залишаються, то висновок слідства й суду щодо питання про подію злочину і про винність обвинувачуваного не може вважатися істинним.

Наявність суперечностей у показаннях свідка, потерпілого, обвинувачуваного засвідчує недоброякісність цих показань, і тому такі показання не можуть бути взяті за основу обвинувачення.

У відповідності до закону суперечності у судовій справі за одним і тим же фактом не може бути двох протилежних висновків експертизи. Наявність суперечностей у висновках експертів виключає можливість визнати їх достовірними доказами. У кримінальних справах із використанням побіжних доказів версія у справі може бути визнана обґрунтованою лише за тієї умови, коли буде доведена хибність усіх інших можливих версій, які її заперечують.

Важливе значення у судовому дослідженні має дотримання закону виключеного третього. Суд не може зробити висновки у справі, винести вирок або ухвалу без чіткої категоричної відповіді на запитання про те, чи мала місце дія, у здійсненні якої обвинувачується підсудний у здійсненні цього злочину чи не винний і т. д.

Велике значення у судовому пізнанні надається закону достатньої підстави. Вимога чіткого обґрунтування будь-якої процесуальної дії, висновків слідства й суду у судовій практиці - це не просто й не тільки логічна вимога. Закріплена юридичним законом, вона перетворюється у юридичну вимогу, як неодмінне пізнання об'єктивної істини у судовій справі і дотримання законності.

Принцип обґрунтованості пронизує всі стадії розслідування і розгляду кримінальних справ, усе кримінальне і цивільне судочинство в цілому. Жодна процесуальна дія не може бути здійснена, жоден висновок органів слідства і суду не може вважатися достовірним, якщо відсутні достатні на те підстави. У випадку відсутності підстав до порушення кримінальної справи прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя відмовляють у порушенні кримінальної справи.

Справжнє правосуддя не терпить голослівності. Кожен факт, який має значення для справи, кожна обставина розглядуваного злочину мають бути доведені і лише за умови їх доказу можуть бути взяті за основу судового вироку або ухвали. Обвинувальний вирок може бути винесений тільки за повного доведення події злочину і винності підсудного.

Необґрунтований вирок вважається не законним. Суд в ухвалі має викласти не тільки свої висновки, а й пояснити, чому, на якій підставі він дійшов до того, а не іншого висновку. За суперечності наявних у справі доказів суд не може довільно прийняти одні й відкинути інші, він має обґрунтувати, чому одні докази приймаються ним як достовірні, а інші відкидаються як не правильні. Виносячи виправдувальну ухвалу, суд має вказати, чому висунуте підсудному обвинувачення визнане неспроможним, чому відкинуто докази, на яких воно ґрунтувалося, чим заперечуються положення обвинувального висновку. Суд може відкинути обвинувачення і виправдати обвинувачуваного тільки назвавши підстави, через які він не визнає докази, на яких обвинувачення ґрунтується.

Велике значення вимозі обґрунтованості надається під час обвинувачення, віддачі під суд, під час касаційного перегляду присудів і ухвал тощо. Лише за наявності достатніх підстав для розгляду справи у суді, суд виносить ухвалу про віддання обвинувачуваного під суд.

Дотримання вимог закону достатньої підстави має важливе значення також при оцінці показань свідка, потерпілого, обвинувачуваного, висновку експерта та інших джерел доказів. Не може бути взяте за основу обвинувачування і визнання обвинувачуваним своєї вини, якщо воно не підтверджене сукупністю наявних у справі доказів. Так само і голослівне заперечення підсудним своєї вини не може розглядатися як доказ його безвинності.

Вимога обґрунтування є однією з основних вимог при оцінці слідством і судом висновку експерта. Висновки експерта мають бути обґрунтованими і переконливими. Експерт у своєму висновку не просто висловлює своє судження, а має обґрунтувати його, послатися на конкретні факти, положення науки, за допомогою яких ним зроблено цей висновок. Висновок експерта має значення для слідства і суду тоді лише, коли він науково обґрунтований.

Використана література:

1. Жеребкін В.Є. Логіка: Підручник для юридичних вузів і факультетів. - 2-ге вид., стереотип. - Х.: Основа. К.: Знання, 1998

2. Тофтул М.Г. Логіка: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. - К.: Видавничий центр „Академія”, 2002

3. Хоменко І.В., Алексюк І.А. Основи логіки. - К., 1996

 
Если Вы заметили ошибку в тексте выделите слово и нажмите Shift + Enter
 
Предметы
Банковское дело
Бухучет и аудит
География
Журналистика
Информатика
История
Культурология
Литература
Маркетинг
Математика, химия, физика
Медицина
Менеджмент
Недвижимость
Охрана труда
Педагогика
Политология
Право
Психология
Религиоведение
Сельское хозяйство
Социология
Спорт
Техника
Товароведение
Философия
Финансы
Экология
Экономика
Этика и эстетика
Прочее