Філософія Аристотеля

Аристотель із Стагіра (384-322 рр. до н. е.) - напевно, найуніверсальніший філософ Стародавньої Греції, який синтезував досягнення попередників і залишив нащадкам численні праці із різноманітних галузей знань: логіки, фізики, психології, етики, політології, естетики, риторики, поетики й, звичайно, філософії. Авторитет і вплив Аристотеля величезні. Аристотель не тільки відкрив нові предметні галузі пізнання і розробив логічні засоби аргументації, обґрунтовані знання, але й ствердив логоцентристський тип західноєвропейського мислення.

Вісімнадцятирічним юнаком Аристотель стає слухачем Платонівської Академії в Афінах, де протягом 20 років засвоював ідеї та принципи філософії Платона. Аристотель - найбільш обдарований учень Платона. І не випадково вчитель, оцінюючи здібності Аристотеля, говорив: «Іншим учням потрібні шпори, а Аристотелю - вуздечка». Аристотелю ж приписують вислів: «Платон мені друг, але істина дорожча», який досить точно відображає ставлення Аристотеля до філософії Платона. Піддаючи серйозній критиці ключові положення філософії, захищав її в суперечках із опонентами. Для нього виявилися чужими містико-релігійні, есхатологічні сюжети платонівських творів, навіяні орфіко-піфагорійською езотерикою і міфопоетичними, метафоричними діалогами Платона. Якщо ж Платон байдужий до емпіричних джерел знання, то Аристотель, навпаки, одержимий пристрастю до всілякого роду збирання фактів і їх класифікації, внаслідок чого філософський дискурс Аристотеля виглядає суворішим понятійно-категоріально, ригористичне і завершеним. Платонівська манера роздумувати під час відкритого діалогу, навпаки, задавала його учасникам проблемно-пошукову ситуацію без остаточних відповідей і твердих позицій. Філософська діяльність Аристотеля поширюється і на інші жанри, він створює власну філософську конструкцію, піддаючи принциповій, але коректній критиці філософію Платона, і насамперед її ядро - теорію ідей.

В основному філософському трактаті «Метафізика» (поняття метафізика з'явилося при перевиданні аристотелівських творів Андроником Родоським у І ст. до н. е. і буквально означає: «те, що після фізики») Аристотель не погоджується з платонівським припущенням про ідеї як самостійне буття, що не залежить від існування чуттєвих речей. Аргументує Аристотель тим, що ідеї Платона - прості копії, двійники чуттєвих речей і не відрізняються від них за змістом. Вводячи ідеї, Платон тільки подвоює світ існуючих уже речей. У змісті ідей немає нічого такого, чим би відрізнялися від відповідних їм чуттєвих речей. Так, ідея людини нічим не відрізняється від сукупності загальних ознак, що належать окремій людині. По-друге, Платон настільки відокремив світ ідей від світу речей, що втрачаються підстави для будь-яких відносин між ними. По-третє, па думку Аристотеля, Платон впадає в суперечності, коли розглядає взаємовідносини між самими ідеями подібно до загального та окремого, і водночас ідеї виступають як суть буття речей. Проте одна й та ж ідея не може бути водночас субстанцією і несубстанцією. Аристотель наводить так званий аргумент «третьої людини». Окрім чуттєвої людини і крім «ідеї» людини («другої людини»), необхідно припустити існування ще однієї (яка підноситься над нею) ідеї людини. Ця ідея охоплює спільне між першою «ідеєю» і чуттєвою людиною і є «третьою людиною». По-четверте, відокремивши ідею, віднісши її до світу вічних сутностей, що відрізняється від змінюваного світу речей, Платон позбавив себе, з погляду Аристотеля, можливості пояснити факти народження, загибелі й руху. Підсумовуючи, Аристотель робить висновок, що основна причина труднощів, у яких заплутався Платон із своєю теорією, полягає в абсолютному відокремленні загального і окремого та в протиставленні їх один одному.

Кожна окрема річ, за Аристотелем, є єдність матерії та форми. Та на відміну від ідей Платона, незважаючи па свою нематеріальність, форма не є якась потойбічна суть, що ззовні приходить в матерію. Форма є дійсність того, можливістю чого є матерія, і навпаки, матерія є можливість того, дійсністю чого буде форма. Так Аристотель намагався подолати прірву між світом речей та світом ідей. За Аристотелем, у межах чуттєво сприйманого світу можливий послідовний перехід від матерії до порівнянної з нею форми, від форми - до співвідносної матерії. Існують же лише окремі речі - індивідууми. Це і є буття.

Онтологія (метафізика), за Аристотелем, покликана досліджувати перші причини, або вищі початки. їх чотири: по-перше, причина матеріальна, тобто матеріал, речовина, із чого виготовляється та чи інша річ, наприклад, срібна чаша; по-друге, причина формальна - форма, образ, що набирає матеріал; по-третє, причина-мета, як-от: жертвоприношення, що визначає форму та матеріал потрібної для нього чаші; по-четверте, причина дієва, що створює своєю дією результат, готову реальну чашу, тобто срібної справи майстер. Причина матеріальна і причина формальна є форма (суть) і матерія, що утворюють усі речі. Причина формальна - фінальна - є, безсумнівно, основною, оскільки надає речі закінченість, визначеність, якість. Завдяки «збираючій розбірливості» майстра, який об'єднує причини, срібна чаша стає остаточно готовою.

Онтологія і метафізика має з'ясувати питання про причини буття як буття, у всій його універсальності й тотальності. На думку Аристотеля, буття має кілька визначень. Усе, що не є чисто ніщо, по праву входить до сфери буття (чуттєве і усвідомлюване). Множинне і різноманітне за змістом буття Аристотель класифікує чотирма групами: перша - буття як категорії (або буття в собі); друга - буття як акт і потенція; третя - буття як акциденція; четверта - буття як істина (небуття як неправда). Категорії становлять основну групу значень буття. Категорії, за Аристотелем, це не поняття, а роди, або розряди буття і, відповідно, основні роди понять про буття як про суще. Таких категорій 10: субстанція (або суть), якість, кількість, відношення, дія, страждання, володіння, спокій. Категорія суті різко відокремлена від інших, тому що, говорячи про суть, відповідаємо на питання: яка ця річ (якість), чи велика (кількість) тощо. У Аристотеля два критерії суті: перша - мислимість (пізнавана в понятті) і друга - здатність до окремого існування. Але ці критерії виявляються несумісними, адже «лише окреме володіє самостійним існуванням беззастережно», але окреме не відповідає критерію пізнання - не осягається розумом, не виражається поняттям, йому не можна дати визначення. Тому Аристотель приймає компромісне рішення: щоб визначити критерій, під суттю розуміє не окрему річ (вона визначальна), не рід речей (рід речей самостійно не існує), не якість і не кількість (вони теж самостійно не існують), а те, що визначається і настільки близьке до окремого, що майже з ним зливається. Це і є та суть, що названа в «Метафізиці» суттю речі, або суттю буття речей.

Друга група значень буття - потенція й акт - первісне взаємопокладають один одного. Так, існує значна відмінність між сліпим і зрячим, який заплющив очі. Перший безнадійно незрячий, другий має цю здатність, але в потенції.

Третя група - буття як акциденція. Це буття випадкове і непередбачуване, тобто такий тип буття, який не пов'язаний з іншим буттям істотно (як от, чиста випадковість, що я стою, або що я сліпий).

Четверте значення буття - буття як істина. Належить людському інтелекту, що розглядає речі як відповідні реальності (істина) або як невідповідні їй (неправда).

Субстанція, суть буття і потенція буття, акт утворюють предмет метафізики, у центрі якої виявляється проблема субстанції (чуттєвої і надчуттєвої). Чуттєва субстанція - композиція матерії та форми, що надає підстави окремому, тобто індивіду. Надчуттєва субстанція -першопочаток, вічний двигун, Бог. Бог для Аристотеля - чистий інтелект, «мислення в мисленні», не має величини, частин, неподільний, безпристрасний і незмінний. Як же Бог (першорушій) приводить все в рух, залишаючись непорушним? Вічний двигун виступає не як дієва сила (на зразок тієї, що веде майстра, який створює чашу із срібла), але як «саиза зіпаїіз», тобто причина мети: Бог притягує, рухаючи до досконалості. Світ, за Аристотелем, не має початку, тобто того моменту, коли був Хаос (не-Космос) не існувало. Адже якщо Бог вічний, то світ завжди такий який є. Буття, як істину, вивчає логіка.

Аристотель вживав термін аналітика (від грецького - розв'язання), що означав метод, за допомогою якого добуваємо із деякого висновку елементи й передумови і, відповідно, розуміємо, наскільки обґрунтований і виправданий. Аристотель вважав, що цей прийом присутній у будь-яких умовиводах (силогізмах), тому в розробленій ним класифікації наук логіка не виділяється як окрема галузь знань, а як орган, інструмент, що використовується всіма науками.

Науки Аристотель поділяє на три групи: перша - теоретичні науки, тобто ті, що ведуть пошук знання не заради нього самого, - метафізика, фізика, математика, психологія; друга - практичні науки, що добувають знання заради морального вдосконалення, - етика і політика; третя - науки продуктивні (творчі), мета яких - знання заради творчості, - риторика й поетика. Найбільш значущими й цінними є, за Аристотелем, науки теоретичні, серед яких чільне місце належить філософській метафізиці. Абсолютна цінність філософії полягає в тому, що не прагне досягнути практичної утилітарної мети, є самодостатнім знанням. Тут-то Аристотель залишається вірним платонівській традиції. Філософія Аристотеля завершує період розвитку, що іменують класичним.

 
< Пред   СОДЕРЖАНИЕ   Загрузить   След >