Меню
Главная
Авторизация/Регистрация
 
Главная arrow История arrow Жіночий досвід ҐУЛАҐу: стан досліджень та джерельні ресурси в українському контексті

Початок вивчення історії ҐУЛАҐу в пізньорадянський і пострадянський періоди

Тривалий час тема політичних переслідувань була табуйованою в радянському суспільстві. Чи не перші серйозні спроби публічного обговорення й осмислення історії політичних репресій загалом та каральної системи ҐУЛАҐ зокрема на теренах колишнього СРСР з'явилися лише наприкінці 1980-х рр. у контексті процесів загальної лібералізації. На початку 1990-х рр., у час радикальних політичних змін, суспільний інтерес до цієї теми стрімко зріс, її почали активно обговорювати у засобах масової інформації.

У пострадянських країнах вивчення історії радянської репресивної системи посіло одне з центральних місць в історичній науці. Упродовж останніх двадцяти п'яти років опубліковано значну кількість фундаментальних монографічних праць, які розкривають історію виникнення, структуру, функціонування системи ҐУЛАҐ, представляють детальну вивірену статистику щодо кількості в'язнів, їх соціальних характеристик (стать, етнічність, соціальне походження, освіта, фах тощо), рівня смертності та захворювань у таборах, колоніях і в'язницях, а також аналізують політичні, економічні, гуманітарні аспекти наслідків існування цієї системи та її вплив як на самих репресованих, їхні родини, так і на радянське суспільство загалом.

Саме від початку 1990-х рр. поступово стають доступними й архіви КДБ та МВС, що давало змогу історикам уперше опрацювати офіційні документи й проаналізувати діяльність системи ҐУЛАҐ як державної інституції. Дослідники намагалися з'ясувати насамперед число жертв радянської репресивної системи (ув'язнених і загиблих у таборах), простежить її розвиток упродовж років існування, вивчити механізм функціонування й оцінити економічну ефективність примусової праці та ін. У цих працях містяться важливі документи та дані про кількість жінок-політв'язнів, умови їх утримання і роботи, смертності тощо. Ще одним, донедавна практично недоступним для дослідників, джерелом стали еґо-документи, насамперед листи політв'язнів, серед них -- клопотання до різних державних інституцій у пошуках справедливості, звернення до міжнародних правозахисних організацій, приватне листування з родиною та близькими.

Для пізнання й розуміння повсякденного життя українських жінок в умовах політичного ув'язнення (насамперед у радянських таборах системи ҐУЛАҐ) найважливішими та найбільш інформативними джерелами є документи особистого походження: мемуари, автобіографії, усні й письмові спогади колишніх політв'язнів. У них відображено не лише фактичні дані про умови праці, побуту, харчування, режим утримання, покарання в місцях позбавлення волі (таку інформацію можна почерпнути з нормативних документів, наказів, інструкцій, циркулярів, звітів тощо, які регламентували й віддзеркалювали діяльність таких інституцій). Цінність особистих свідчень полягає насамперед у тому, що з них довідуємося про суто людський вимір такого досвіду -- як сприймали жінки-політв'язні своє становище та умови перебування, яким чином виживали, як пристосовувалися, як облаштовували своє повсякдення, в який спосіб боронилися від руйнівного впливу системи, у чому знаходили розраду, як позначився цей досвід на їхньому здоров'ї та психіці, на подальших життєвих траєкторіях. Дослідники, котрі приділяють увагу ґендерним аспектам політичних репресій, виявили низку відповідних відмінностей у спогадах про ҐУЛАҐ (про це див. нижче).

Очевидно, що на пострадянському просторі оприлюднення спогадів про перебування в політичному ув'язненні стало можливим лише після розпаду СРСР. Тоді для тисяч колишніх політв'язнів чи не вперше з'явилася можливість розповісти про свій десятиліттями замовчуваний травматичний досвід. Саме цим можна пояснити хвилю різних за жанром і форматом публікацій (коротких спогадів, розлогих мемуарів, щоденників, автобіографій тощо), які розкривають внутрішній світ табірного життя крізь призму особистої долі тих, хто вижив. Серед цих видань -- немало й жіночих спогадів. У Росії, зокрема, на особливу увагу дослідників заслуговують мемуари Є.Ґінзбурґ, О.Глинки, О.Адамової-Сліозберґ та ін., що вирізняються винятковою відвертістю у змалюванні навіть найбільш травматичних подій, увагою до деталей та глибокими авторськими рефлексіями щодо пережитого, способу його представлення і значення того досвіду для нащадків. Унікальною за формою репрезентації особистих спогадів жінки-невільниці ҐУЛАҐу та за дослідницькою цінністю джерельного матеріалу стала книга Є.Керсновської. У ній авторка представила окремі епізоди свого табірного життя, що найглибше закарбувалися в пам'яті, у вигляді власноруч виконаних малюнків, доповнивши їх короткими поясненнями-коментарями. Згодом побачило світ шеститомне видання її розлогих мемуарів, що розкривають жіноче повсякдення невільниць у всіх його жорстоких деталях. Згадані спогади росіянок важливі не лише тому, що в них авторки виткали щільну тканину власне жіночого табірного повсякдення, але й тому, що містять чимало згадок і сюжетів про українських невільниць, що дозволяє доповнити наші знання про роль фактора етнічності.

 
Если Вы заметили ошибку в тексте выделите слово и нажмите Shift + Enter
< Предыдущая   СОДЕРЖАНИЕ   Следующая >
 

СКАЧАТЬ ОРИГИНАЛ
Жіночий досвід ҐУЛАҐу: стан досліджень та джерельні ресурси в українському контексті