Меню
Главная
Авторизация/Регистрация
 
Главная arrow Философия arrow Абсолютна та відносна істина

У чому ж абсолютність істини і в чому її відносність?

Поняття абсолютної істини не однозначне. В одному зі своїх значень -- це "вічна" істина, тобто така, що не може бути спростованою чи запереченою в майбутньому. До вічних істин належать: а) істина факту, який констатується точною вказівкою на місце і час (Наполеон Бонапарт помер 5 травня 1821 року на острові св. Єлени; місто Житомир у 2003 р. розташовувалося на річці Тетерів тощо); б) істина, яка вичерпує будь-яке окреме відношення (математична аксіома чи рівняння 2x2 = 4 тощо); в) всезагальні закони й принципи науки та філософії (загальне формулювання закону збереження й перетворення енергії; закони матеріалістичної діалектики тощо). При цьому необхідно зазначити, що навіть якщо в усій тій сфері дійсності, доступній сучасному науковому пізнанню, констатована дія будь-якого закону, це ще не гарантує його всезагальності й вічності, тобто того, що він діє і поза цією сферою. Свого часу Ф. Енгельс зазначав, що в міру розвитку природознавства закони, які колись вважалися вічними, стають історичними (притаманними лише окремим етапам розвитку певної системи об'єктів).

"Вічні" істини в усіх вказаних значеннях -- це необхідні компоненти знання, хоча й вони далеко не вичерпують його змісту (і тим менше вичерпують його, чим складніший об'єкт пізнання, чим більше виражений процес його розвитку).

У другому значенні абсолютною істиною називається вичерпне знання про будь-який конкретний об'єкт чи про світ "у цілому". В цьому розумінні одержання абсолютної істини досягається в принципі, але її пізнання здійснюється в нескінченному ряді людських поколінь, через скінченний ряд наближень, кожне з яких є відносною істиною. "Ми маємо тут... суперечність між характером людського мислення, яке уявляється нам внаслідок необхідності абсолютним і здійсненням його в окремих людях, що мислять тільки обмежено. Ця суперечність може бути розв'язана тільки в нескінченному поступальному русі, в такому ряді послідовних людських поколінь, який для нас, принаймні на практиці, є нескінченним. У цьому розумінні людське мислення таке ж суверенне, як несуверенне, і його здатність пізнання така ж необмежена, як обмежена"1.

У процесі пізнання відбувається нагромадження елементів абсолютно істинного знання, а в результаті рефлексії (звернення пізнання на самого себе) виявляються всезагальні закони пізнавального процесу, які за своєю суттю тотожні всезагальним законам об'єктивної дійсності, їх застосування як методологічних принципів спрямовує пізнання на шлях, який веде до абсолютної істини.

Відносність істини, яка досягається на окремому етапі історії пізнання, полягає в тому, що знання, якими користується людство на певному етапі, є в цілому (чи в ряді суттєвих моментів) правильним відображенням об'єктивної дійсності. Без цього взагалі не можна було б говорити про істину, хоч би й відносну. Остання доповнюється, поглиблюється, уточнюється подальшим розвитком пізнання.

Відносна істина не може бути відірвана від абсолютної. Кожна відносна істина містить певний абсолютний зміст, тобто кінцеве досягнення науки. Абсолютна істина (в розумінні її вичерпності) "складається" з тих елементів істинного, що правильно відображає об'єкт знання, які є в кожній відносній істині.

В. І. Ленін наголошував, що "людське мислення за своєю природою здатне давати і дає нам абсолютну істину, яка складається з суми відносних істин. Кожна сходинка в розвитку науки додає нові зерна до цієї суми абсолютної істини, але межі істини кожного наукового положення відносні, які то звужуються, то розширюються подальшим зростанням знання"1. Тобто із суми відносних істин в їх розвитку складається абсолютна істина і відносність істини -- це відносно адекватні відображення об'єкта. З розвитком вони стають дедалі точнішими, оскільки в них зростають елементи абсолютного знання.

Таким чином, діалектика відносної й абсолютної істини виражає ту обставину, що осягання істини є процес, який здійснюється не шляхом переходу від однієї істини до іншої, коли попередні етапи пізнання залишаються позаду, а шляхом розвитку істини, її збагачення, поглиблення, уточнення, конкретизації. При цьому зміст попередніх етапів, наукових концепцій тощо не відкидається, а зберігається, засвоюється, переробляється, підіймається до вищого рівня. Його елементи включаються до нової теоретичної системи, осмислюються в світлі нових досягнень науки тощо. При цьому відбувається "повернення" до наукових концепцій, які виникли раніше, щоб утримати й розвинути їх позитивний зміст.

З прогресом науки виявляється специфічна закономірність, в якій конкретизується всезагальний закон: з появою нової фундаментальної теорії, яка пояснює ширше коло явищ, попередня теорія не відкидається, а зберігається як "частковий випадок" нової теорії, істинний лише в певних умовах ("принцип відповідності"). Так, рівняння теорії відносності при швидкостях дуже малих порівняно зі швидкістю світла, переходять у рівняння класичної фізики. Наведемо ще один приклад. У "класичній" фізиці існувало положення: "Всі тіла складаються з атомів, а атоми неподільні". У ньому абсолютно правильним є те, що існують атоми і з них складаються всі тіла. Тут "схоплена" та слушна думка, що всім станам матерії властивий момент дискретності, хоча й не були ще відомі різні форми дискретності, (кванти, кварки, поля і т. д.). Твердження ж, що атоми абсолютно неподільні, було хибним. Однак правильно (абсолютно правильно) те, що атоми відносно неподільні -- як елементарні одиниці хімічних елементів, які визначають специфічну якість кожного з них. Загалом атомно-молекулярні уявлення науки позаминулого століття були відносною істиною -- приблизно правильним відображенням дійсності, але неповним, неточним, з елементами помилкових думок.

На початку XX століття було встановлено, що атоми мають певну внутрішню структуру -- складаються з позитивно зарядженого ядра й негативно заряджених електронів. Була створена так звана планетарна модель атома. Це було повніше й точніше відображення дійсності, але, звичайно, теж не вичерпне і теж мало елементи помилок, оскільки елементарним частинкам приписувалися властивості макротіл, свого роду "кульок".

Відкриття нейтрона, мезона та інших елементарних частинок, створення квантової механіки й виявлення неточності планетарної моделі збагатило наукові уявлення про мікросвіт і водночас поставило ряд складних проблем. Напрошується висновок, що, оскільки матерія невичерпна, то й сучасні уявлення не можна вважати повними, завершеними. Шлях пізнання нескінченний, хоча й немає на ньому якихось принципових перешкод, які не можна було б подолати. Матеріалістична діалектика вселяє впевненість щодо необмежених можливостей людського розуму і водночас застерігає проти перетворення певних уявлень, концепцій, які склалися на цьому етапі історії, на догму, абсолют.

Практика -- це головний і остаточний критерій (від грецьк. Kriterion -- мірило), засіб перевірки істинності знань.

В історії філософської та наукової думки пропонувалися різні концепції критерію істини й відповідно процедури її перевірки. Такими, наприклад, вважалися: ясність і чіткість знання, логічне виведення його з очевидних аксіом, "загальновизнаність" (загальне визнання), відповідність теоретичних положень безпосередньо констатуючим даним досвіду (принцип верифікації) тощо. На розумінні критерію істини позначилася насамперед світоглядна установка (матеріалістична чи ідеалістична). Важливе значення мав і підхід: з точки зору емпіризму, раціоналізму чи іншого.

Діалектико-матеріалістична філософія визнає недостатніми ті критерії, які не виходять за межі пізнавальної сфери. Перевірити істинність знання означає зіставити його з відображеною в ньому дійсністю. А це можна зробити лише за допомогою чогось такого, що опосередковує їх зв'язок між собою й не збігається безпосередньо ні з пізнанням, ні з дійсністю самою по собі. Такою є лише практика -- чуттєво-предметна діяльність людей. Саме застосування знань у практиці дає змогу встановити міру їх істинності чи віднайти хибні елементи. При цьому практика не зводиться до окремих експериментів (хоча вони й належать до неї і служать для перевірки істини). Навпаки, практика -- це вся сукупність предметно-матеріальної діяльності суспільства (соціальних груп, окремих людей) в її історичному розвиткові. Практикою перевіряється істинність як чуттєвих, так і раціональних компонентів знань.

Важливим засобом у пізнанні сутності речей є розкриття причинних зв'язків. Споглядання не дає змоги встановити будь-що, окрім послідовності явищ, а достовірне встановлення причинного зв'язку між ними досягається через практичну діяльність, яка здійснює перевірку щодо причинності.

Суттєве значення в пізнавальному процесі має рух думки від явища до сутності, від одиничного до загального та виявлення необхідності, яка є прихованою серед випадковостей. Як зазначав Ф. Енгельс, вичерпне пізнання полягає в тому, що ми в думках піднімаємо одиничне з одиничного в особливе, а останнє у всезагальне. Ми знаходимо й констатуємо нескінченне у скінченному, вічне у минулому".

Всезагальність і необхідність знання засвідчується, зрештою, саме практикою. Практична діяльність людей, з одного боку, орієнтується певними ідеями, теоріями, які за своєю природою мають загальний характер. З іншого боку, вона безпосередньо має справу з належною людині об'єктивною реальністю. Це й дає змогу виявити загальне в самій дійсності (зв'язки, відношення, закони, сутність) і встановити, якою мірою загальне в думці відповідає загальному в дійсності. Ще Ленін зауважував, що "практика вища від теоретичного пізнання, бо вона має не тільки достоїнство загальності, а й безпосередньої дійсності".

Діяльність людини, яка сформувала для себе об'єктивну картину світу, змінює зовнішню дійсність, її визначеність робить її "саму-в-собі" і "саму-для-себе" сущою (об'єктивно-істинною).

Таким чином, розкривається глибокий зміст діалектичного шляху пізнання істини. Практика як етап матеріалізації, "опредметнення" ідей, теорії дає змогу перевірити їх істинність, уточнити, вдосконалити чи відкинути моменти помилок. Водночас вона виявляє непізнане, ставить проблеми, створює стимули для подальшого пізнання.

Діалектико-матеріалістичне розуміння практики чи критерію істини докорінно відрізняється від розуміння її прагматизмом. Для прагматизму істинним є те, що корисне в будь-якому відношенні, що "працює", дає змогу досягти практичного успіху. Тобто практика трактується в обмеженому, "діляцькому" розумінні. Головним для прагматизму є те, що істина не є відображенням об'єкта реальності, а просто характеристикою корисного ефекту, що задовольняє в будь-якому відношенні суб'єкта діяльності. Тут ми маємо справу з особливим варіантом суб'єктивно-ідеалістичного розуміння як практики, так і істини. Це розуміння дає можливість визнати "істинною" й релігію, оскільки вона здатна давати "корисний ефект" -- з точки зору окремих людей чи навіть групи, колективів, товариств тощо.

Для діалектико-матеріалістичної філософії практично корисним можуть бути знання, ідеї, теорії, якщо вони є гносеологічне істинними, тобто такими, що адекватно, правильно відображають об'єктивну дійсність. Таким чином, практична корисність -- функція істинності, а не навпаки. Водночас осягнення істини є функцією (однією з функцій) суспільно-історичної практики, й насамперед -- практики прогресивних верств суспільства. Саме вони найбільше зацікавлені у пізнанні істини, і завдяки їх діям істинні знання служать прогресивному перетворенню світу.

Важливою характеристикою істини є її конкретність, оскільки абстрактної істини нема. Це означає, що істинність будь-якого положення, оцінка і таке інше повинні встановлюватися з урахуванням усієї сукупності факторів, умов, особливостей місця, часу, етапу історичного розвитку, внутрішніх і зовнішніх обставин. Одне й те ж саме положення може бути -- і буває -- як правильним, так і хибним -- залежно від конкретних обставин. Відстоюючи принцип конкретності істини, діалектико-матеріалістична філософія протилежна догматизму, про який уже йшлося. З іншого боку, цей принцип виключає еклектику (механічне поєднання різних "сторін" предметів, "точок зору" тощо) та софістику (суб'єктивну "гнучкість" понять).

Принцип конкретності потребує всебічного вивчення предмета в його розвитку, виявлення властивих йому внутрішніх і зовнішніх протиріч. При цьому зв'язок понять, що відображають сутність предмета, має відповідати об'єктивним зв'язкам його самого. Правильно застосований системний підхід в органічній єдності з вивченням процесів діалектичного розвитку -- одна з суттєвих умов пізнання конкретної істини. По-друге -- і це логічно випливає зі сказаного -- принцип конкретності характеризує основну тенденцію процесу пізнання істини: більш повне, змістовне, всебічне -- тобто щораз конкретніше осягнення об'єктивної дійсності. Рух думки від абстрактного до конкретного, до пізнання предмета як внутрішньо структурованої єдності, різноманітними зв'язками пов'язаного з іншими предметами, -- одна із всезагальних діалектичних закономірностей процесу пізнання. "Конкретне тому конкретне, -- писав К. Маркс, -- що воно є синтезом багатьох визначень, і як наслідок, -- єдністю різноманітного. В мисленні воно тому й виступає як процес синтезу, як результат, а не як вихідний пункт, хоча воно являє собою початковий пункт і, внаслідок цього, також початковий пункт споглядання і уявлення... метод сходження від абстрактного до конкретного є ...спосіб, за допомогою якого мислення засвоює собі конкретне, відтворює його як духовно конкретне".

істина філософія пізнання гносеологія

 
Если Вы заметили ошибку в тексте выделите слово и нажмите Shift + Enter
< Предыдущая   СОДЕРЖАНИЕ   Следующая >
 

СКАЧАТЬ ОРИГИНАЛ
Абсолютна та відносна істина