Меню
Главная
Авторизация/Регистрация
 
Главная arrow История arrow "Золота доба" Донбасу: від хрущовської програми розвитку вугільної промисловості до застою

"Золота доба" Донбасу: від хрущовської програми розвитку вугільної промисловості до застою


«Золота доба» Донбасу: від хрущовської програми розвитку вугільної промисловості до застою

В той час, як промисловість СРСР конче потребувала збільшення обсягів видобутку вугілля, найбільшою проблемою Донбасу залишалася катастрофічна нестача робочої сили. Впродовж 1944-1959 рр. в Донбас прибули 7,85 млн. осіб, а вибули -- 5,32 млн. За рахунок мобілізацій трудових ресурсів населення порівняно із 1943 р. зросло більше ніж на 300%, однак, закріплення працівників на постійній основі залишалося недосяжною метою уряду. Врешті, якісні зрушення в стабілізації ситуації із трудовою дисципліною та катастрофічною плинністю кадрів відбулися вже в 1950-ті рр.

Вони були пов'язані зі зміною акцентів соціальної політики в регіоні, переходом від методів репресивно-адміністративного примусуЗа Хрущова ввели “умовний термін покарання”. Людей, які скоїли дрібні правопорушення, відправляли працювати на хімічні підприємства Донбасу без права їх покинути. до створення економічних стимулів, кредитування будівництва житла, запровадження системи заохочень та позитивного соціального іміджу, ба, навіть, престижності, шахтарської праці. В 1956 р. світ побачила постанова “Про невідкладні заходи щодо розвитку вугільної промисловості Української РСР”. Відповідно до неї радянський уряд у стислі строки планував побудувати кілька десятків нових шахт. Всі 25 областей УРСР, а також Київ взяли зобов'язання побудувати по 1-2 шахти. Виконувалися союзні настанови руками молоді: республіканський уряд спромігся перетворити їх на масовий комсомольський рух. В 1957 р. побачила світ постанова ЦК КПРС та РМ СРСР “Про суспільний призив молоді для роботи на найважливіших будовах, які розташовані в східних та північних районах СРСР та Донбасі”. За “комсомольськими путівками” сюди приїхали десятки тисяч юнаків з Київської, Львівської, Чернівецької та інших областей України. Методом “комсомольської будівлі” були закладені 37 шахт, назви яких говорили самі за себе -- “Київські-Комсомольські” № 1 та № 2, “Донецька-Комсомольська”, “ Вінницька-Комсомольська”, “Закарпатська-Комсомольська”, “ Ворошиловградська-Комсомольська”, “Чернігівська-Комсомольська”, “Херсонська-Комсомольська” тощо. Власне їх назви унаочнювали найширшу географію тогочасних молодіжних трудових міграцій. Тільки в 1965 р. на будівництво нових шахт прибули 233 комсомольські групи з різних областей України. Доволі активним був приток мігрантів з РРФСР, Казахстану та Білорусії.Семенюк Н.С. К вопросу о современной миграции населения Донбасс // Распределение и использование трудовых ресурсов Донбасса. -- Донецк, 1967. -- С. 112. ЦДАВОУ. -- Ф. 2. -- Оп. 9. -- Спр. 6561. -- Арк. 2. В цей час закладаються й найглибші шахти Донбасу: “Вєтка-Глибока”, “Ясинівська-Глибока”, “Томашевська-Південна”, найглибша в СРСР -- “Бутовка-Глибока”. Завдяки комплексному підходу до вирішення проблеми оргнабори 1950-х рр. (тоді на роботу в Донбас випускники вирушали цілими класами ) мали виразні позитивні наслідки.

Однак, з кінця 50-х рр. у вугільній промисловості Донбасу унаочнюються негативні тенденції. Використавши потенціал Донбасу для відновлення промисловості СРСР, заклавши потужні енергетичні бази у регіонах, віддалених від кордону, союзний уряд почав втрачати цікавість до “Всесоюзної кочегарки”, де умови видобутку з року в рік ускладнювалися і вимагали колосальних капіталовкладень. Це демонстрували як зменшення їхніх обсягів (1965 р. капіталовкладення у вугільну промисловість регіону склали 67,3% від рівня 1957 р.), що забезпечували лишень підтримку шахт у робочому стані -- ані про реконструкцію, ані про модернізацію, тим662

більше про закладку нових виробництв не йшлося. На 1961 р. на Донбасі не було жодної до кінця розвіданої ділянки для закладки нової шахти з видобутку коксівного вугілля. Після 1975 р. в регіоні не було закладено жодної великої шахти. Зірка всесоюзної слави Донбасу почала згасати.

Та не лише небажані явища в промисловому секторі ускладнювали життя мешканців Донбасу. Хрущовська доба увійшла в пам'ять обивателя раптовими і підчас взаємовиключними рішеннями та непродуманими експериментами, що боляче били трударя і по гаманцю і по шлунку. Однією з таким пам'ятних кампаній стала боротьба за згортання приватних подвір'їв у містах та робітничих поселеннях. Певне, намагаючись перевершити Юза у перетворенні напівпролетарів на чистих пролетарів, влада заборонила мешканцям обласних центрів та прилеглих до них поселень утримувати продуктивну і робочу худобу. Паралельно в колгоспах і радгоспах розгорнулася кампанія, в ході якої згорталися селянське присадибне господарство, а худоба викуповувалася. Про ту свавільну акцію в робочих селищах пам'ятають і донині, це був потужний удар по городянах, не розбалуваних справжнім міським добробутом. У 1955 р. 65% шахтарських родин мали приватне господарство, 40% обробляли городи, 25% тримали велику худобуВугільний Донбас у другій половині XX століття. -- С. 91.. Це була не забаганка, а сувора життєва необхідність. Без опертя на землю в ті часи було не прожити. З тих 4 732 корів та іншої худоби, які тримали на кінець 1959 р. мешканці Донецька та його околиць, на весну 1960 р. залишилося 43 корови, 8 свиней та 5 коней. Масово знищувалися сади, оскільки податки на них перевершували будь-які уявлення про здоровий глузд. 700-тисячне населення обласного центру вкотре залишилося сам на сам із проблемою продовольчого постачання. Тим часом черговий “кремлівський мрійник” розмірковував над тим, як молоко подаватиметься в міста по молокопроводах, а кукурудза перетвориться на основне блюдо радянських трударів.

Реверс у справі розпочався від 1964 р. у контексті скасування волюнтаристських рішень Хрущова, втім на той час селяни Донбасу та мешканці донбаських околиць уже не поспішали обзаводитися господарством. А. Саржан зазначає, що “«експеримент» з ліквідацією присадибних ділянок мав серйозні негативні не лише економічні, а й психологічні наслідки: відриваючи селян від власної (вірніше, умовно власної) землі, глушили у них почуття бережливого ставлення до неї, формували споживацькі настрої, придушуючи цікавість до ініціативного труда”Саржан А.А. Социально-экономические и политические процессы в Донбассе (1945-1998 гг.). -- С. 94.. Втім, не споживацькі настрої, а передовсім апатія, на наш погляд, обумовлювала небажання колгоспників і радгоспників надриватися на суспільних ланах. Відчуженість від землі на той час вже була звичною ознакою другого колгоспного покоління, а от нескінченні експерименти хрущовської доби геть підірвали віру в те, що господарювання в Країні рад матиме якісь розумні форми. Після того, як у 1958 р. колгоспи зобов'язали викупити техніку реорганізованих МТС, вони вкотре за радянських часів фактично перетворилися на банкротів. Ситуацію довершили масові мобілізації спеціалістів-аграрників на Цілину. Добиваючи власне село, влада прагла створити потужний хліборобський комплекс у казахському степу. Повним провалом закінчилися не менш грандіозні плани збільшення кукурудзяного клину та наздоганяння США по виробництву м'яса, молока та масла на душу населення. Селянство, певне, перебувало на межі здорового глузду. Наслідки не забарилися: якщо в 1961 р. донбаські колгоспи виробляли 65,8 тис. тонн м'яса, то в 1965 р. -- 51,6 тис. тоннТам само. -- С. 98.. У 1970-і рр. приватний сектор давав близько третини всієї сільськогосподарської продукції. Втім, низка некваліфікованих рішень влади і далі сприяла його атрофії. Занотовані В. Горбачуком слова попутників, донбаських селян, віддзеркалювали болючу агонію радянського села: “Жаліються на своє важке життя. Він тракторист, але заробітки малі: влітку 60-70 крб., взимку 25-30 крб. Тепер грошова оплата в колгоспі, за одержані гроші все треба купувати. Молодь в селі не тримається. Сіна нема де накосити, корів нема де випасати, то багато сімей мають лише по півкорови. Сьогодні одна сім'я доїть, завтра інша. Жінки (щоб зайнятись роботою, мати прибуток) взимку роблять віники. Колгосп продає їх по 1 крб., а колгоспницям платить лише по 15 коп. за штуку. За день зробиш 10 шт. -- заробиш 1,5 крб. Хоч би, каже жінка, по копійок 2530 давали. Зате немає експлуатації людини людиною” Горбачук В.Т. Тридцять років на Донбасі. 1973-2004 рр. -- Слов'янськ, ТОВ “Видавництво “Друкарський вір”, 2010. -- С. 17..

На 1981 р. 43% селянських господарств Донеччини нічого окрім птиці не трималиДАДО. -- Ф. Р-2794. -- Оп. 2. -- Спр. 4563. -- Арк. 39.. Страшними цифрами вимірювалася безгосподарність: втрати зерна складали близько 20% врожаю, картоплі -- 40%, овочів -- близько третиниСаржан А.А. Социально-экономические и политические процессы в Донбассе (1945-1998 гг.). -- С. 123-124..

Не менш суперечливі процеси позначали й життя донбаських міст, які завершили відновлення і перейшли до потужного зростання. Темпи відновлення дійсно вражали. За підрахунками Сталінської міської ради збитки, спричинені за роки окупації лише міському господарству, сягали 740 млн. руб. ДАДО. -- Ф. 255. -- Оп. 1. -- Спр. 52. -- Арк. 1. Міста відроджувалися передовсім методом народного будівництва, через вуличні та квартальні комітети. Так, скажімо, в самому Сталіно за 18 місяців після звільнення силами містян був відбудований Бальфуровський міст, 852 жилих будинки (157 тис. м2), 45 км трамвайних колій, міський водопровід (80 км) та каналізація (45 км), 191 медичний заклад, 47 ясел, 67 садків, висаджено 381 тис. дерев та кущів. Трудящі міста відпрацювали на громадських роботах 462 тис. людиноднівТам само.. До березня 1945 р. ворошиловградці відпрацювали на користь міста понад 350 тис. людиноднів. Розбирали завали та розчищали майданчики під нове будівництво всі: домогосподарки і школярі, пенсіонери і демобілізовані, репатріанти та військовополонені.

На кінець 1947 р. в Сталінській області було відновлено та збудовано 3,4 млн. м2 житла, 14 гуртожитків, 17 культоб'єктівСаржан А.А. Социально-экономические и политические процессы в Донбассе (1945-1998 гг.). -- С. 52.. На початок 1950 р. було відновлено близько 95% житлового фонду Сталінської області, відбудова м. Сталіне, Макіївка та Краматорськ практично завершилася. З землянок і напівземлянок робоча людність поволі перебиралася до більш пристосованого житла. Зростав не лише житловий фонд, а й інфраструктура -- у Донецьку відновився рух трамваїв та тролейбусів, у 1955 р. розпочалося втілення в життя плану озеленіння робітничих поселень та міст.

Впродовж 1959-1969 рр. чисельність міських рад Донбасу зросла з 61 до 83. Впродовж наступного десятиріччя виникло ще 20 містНародное хозяйство Ворошиловградской области. Статистический сборник. -- Донецк, 1976. -- С. 7; Народное хозяйство Донецкой области. Статистический сборник. -- Донецк, 1972. -- С. 13.. Міста зростали як на дріжджах, поселення міського типу змінювали свій статус, оскільки підхід до визначення статусу населеного пункту в 1956 р. був суттєво спрощений. На статус містамогли претендувати всі населені пункти, що мали не менше 10-тисячну людність, задіяну переважно у промисловому виробництві. До поселень міського типу відносилися селища із не менш як 2 тис. мешканців, 60% з яких мали бути робітниками та службовцями. Пік перетворення робітничих поселень на міста прийшовся на 1960-і рр. (саме тоді реалізовувалася програма розвитку вуглевидобутку), в наступному десятиріччі він помітно уповільнився і згодом розпочався зворотній процес -- депопуляції шахтарських міст. Останнім селищем, що набуло статус міста, у 1989 р. став Вугледар. трудовий промисловість донбаський місто

На 1959 р. у Донбасі нараховувалося 314 міських поселень, переважну більшість яких становили малі (до 50 тис. населення) та середні міста (50-100 тис.). Якщо в 1959 р. чисельність міського населення в Донбасі становила 5 500 тис., то в 1970 р. вона сягнула 6 547 тис. Найбільшими містами в 1959 р. були Сталіне (707,7 тис.), Макіївка (370,9 тис.), Горлівка (307,8 тис.), Жданів (285,5 тис.), Луганськ (274,5 тис.), Кадієвка (122,8 тис.), Лисичанськ (122,8 тис.). В 1970 р. до клубу великих міст приєдналися Краматорськ (150 тис.), Слов'янськ (124 тис.), Комунарськ (123 тис.), Єнакієве (115 тис.), Костянтинівка (105 тис.) та Красний Луч (103 тис.). В 1979 р. Донецьк став містом-мільйонником, а людність Маріуполя перевалила за півмільйонну позначку. Ривок, слід відзначити, був потужним. Порівняно із 1959 р. у 1989 р. частка населення, що мешкало у великих містах зросла з 54,3% (2 207,9 тис.) до 64,8% (4 360 тис. осіб)Кузіна К.В., Лихолобова З.Г. Соціально-економічні процеси у монопрофільних містах Донбасу. -- С. 89-90.. Найбільш потужною і щільною міська мережа (це, власне, обумовлювалося характером залягання покладів) була у Донецькій області. Південний (Приазовський) та північний підрайон Луганщини (Старобельщина) були найменш урбанізованими і мали суттєву частку сільського населення. З часом диспропорції в розміщенні трудових сил виявлялися все більш рельєфно: наприкінці 1960-х рр. у п'яти найбільших містах Донеччини (Донецьку, Макіївці, Жданові, Горлівці та Краматорську) мешкало 55% її жителів, розміщувалося 60,7% виробничих потужностейГуляева А.И. Роль малых и средних городов в комплексном развитии экономики Донбасса // Вопросы комплексного развития экономики Донбасса. -- 1969. -- Вып. 2. -- С. 63-64.. Решта міського населення жила на периферії міських агломерацій у поселеннях, які і за зовнішніми ознаками і за своїм внутрішнім життям мало нагадували міста в традиційному розумінні цього слова.Соціальні та культурні проблеми сьогодення міст Донбасу закладалися в ті часи. По-перше, статус міста населені пункти набували автоматично, часто-густо -- завдяки фізичному розростанню агломерацій та поглинанню навколишніх селищ. Селища набували статус міста автоматично, однак “автоматом” перетворитися на городянина неможливо. Ментально людність цих селищ (лексикою самих донбасівців -- “посьолков”) зависала поміж “справжнім” містом і “посьолком”. Будь-який виїзд на закупи чи в справах у центральну частину Донецька мешканці Смолянки, Вєтки, Петровки, Азотного і т. д. й досі називають “поїхати в місто”. Внаслідок специфіки розміщення виробничих потужностей (металургійні та машинобудівельні підприємства як правило розміщувалися у великих містах, і, як правило, в їх історичному центрі, натомість шахти -- на околицях) з часом усталеного вигляду набула й специфічна “форштадтська” (від нім.: Vorstadt -- пригород, передмістя) структура розселення людності за професійною ознакою: населення передмість передовсім складалося з шахтарів та їх нащадків. Слід завважити, що ці передмістя, з їх величезним “приватним сектором”, як небо від землі відрізнялися від “одноповерхової Америки”. Тут мешкала найбільш високо оплачувана когорта донбаського пролетаріату, однак освітлювався лише центр міста. Своїм зовнішнім виглядом та рівнем небезпек, що там існували, робітничі околиці унаочнювали той факт, що рівень доходів та якість життя -- не завжди явища взаємообумовлені.

По-друге, характерною прикметою урбанізації регіону було не лише надто стрімке зростання чисельності міст, які містами в цивілізаційному значенні цього слова можна було вважати лише умовно, а й усвідомлене формування владною політикою значної кількості монопрофільних міст, “заточених” на одну галузь виробництва -- вугледобувну. Соціальне життя цих населених пунктів становило суттєву проблему вже за часів найбільш потужного розвитку галузі. Власне, ніякої іншої роботи, окрім шахти, в них не було. Такі міста (Новогродівка, Гірник, Кіровське, Родинське, Білицьке, Білозерськ, Молодогвардійськ, Новодружеськ та ін.) виростали в голому степу поблизу шахт, шахтарі ж та будівельники і складали їх населення. Роботи для жіноцтва не було251. Шар інтелігенції обмежувався нечисленними інженерами та вчителями. Коли осінні дощі розмивали ґрунтові дороги, єдиним зв'язком із навколишнім світом, як і для донбаського села, лишалося радіо. Нете що генерування сучасного продукту духовної та матеріальної культури, а і його споживання залишалося для таких міст великою проблемою. Не випадково вони із часом набули універсальних ознак напівміського патріархального середовища.

Про те, що з себе на початковому етапі являли повоєнні міста новобудови писав В. Гавриков у замітці про Українськ: “Незручностей, як завжди на новому місці, було чимало. Обідати ходили в сусіднє село. Ночували в нашвидку збитому з дощок баракові. Траплялись затримки з доставкою матеріалів, адже надійної дороги тоді не було”Раскошних А. Українськ -- нове шахтарське місто // Радянська Донеччина. -- 1965. -- 2 лютого. -- С. 2. Приміром на 1953 р. жодне зі 160 робітничих селищ Сталінської та 194 -- Ворошиловградської області не мали каналізації.. На загал, аж до 1970-х рр. гірняцькі міста за своїм зовнішнім виглядом мало відрізнялися від вигляду дореволюційних робітничих поселень, демонструючи всі “принади” так затято критикованої капіталістичної дійсності: позбавлені зручностей приземкуваті хати і бараки, доволі часто ще криті комишем, ані каналізації , ані водогону, в міжсезоння дороги перетворювалися на непролазне багно, на місяці зв'язок із “великою землею” переривався, продукти завозили тракторами. Власне, в тому що стосувалося інфраструктури та сфери обслуговування, Донбас, як район найбільш динамічного індустріального розвитку, все ще залишався на доіндустріальній стадії існування.

В змальованих умовах впродовж десятиріч найгострішою проблемою робітництва була відсутність належного житла. Багатодітні родини тулилися в одній кімнаті робітничих бараків, землянках і напівземлянках. За іронією долі хвацько критиковані партійними пропагандистами дореволюційні баракиСтаном на 1970 р. понад 10 тис. шахтарських сімей мешкали в бараках. Вони були розселені лише у 1975 р., причому частина бараків була переобладнана в будинки квартирного типу. -- Див.: Вугільний Донбас у другій половині XX століття. -- С. 201. виявилися чи не найякіснішим житлом. За відсутності елементарних меблів діти спали на нарах, підлозі, скринях. Зрозуміло, що з такими умовами мирилися у часи розрухи, але жити так до скону бажаючих не було. Тим часом зростаючі обсяги трудової міграції та її маятниковий характер перетворювали житлову проблему на найболючіше місце донбасівської дійсності. Але й цю проблему влада спромоглася використати собі на користь. Відомче житло впродовж усієї історії радянського ладу залишалося найпотужнішим інструментом впливу на працівника. Середній рівень забезпеченості омріяними м2 на668

вугільних комбінатах на початку 1950-х рр. становив 5,5 м2 на особу, були й такі управління, де на працівника приходилося 2,2,5 кв. м .

Від 1955 р. житлове будівництво в УРСР дозволялося лише за типовими проектами; винятки допускалися лише за дозволом Держбуду УРСР, а в Києві -- міськвиконкому. Згідно з урядовою програмою задача забезпечення громадян житлом мусила бути остаточно розв'язаною впродовж 10-12 років. Шляхом вирішення накреслених партією та урядом завдань був обраний найшвидший та найдешевший варіант будівництва житла “індустріальними методами на основі серійного виробництва”. Не менш у пригоді став і “метод народного будівництва” -- силами самих робітників на так званих “планах”, які нарізалися від підприємств. Ним було збудовано від 10% до понад третини житлового фонду міст впродовж другої половини 1950 -- першої половини 1960-х рр. І все ж рівень забезпеченості житлом залишався надзвичайно низьким. На середину 1960-х рр. він досяг позначки 7,4 м2 на особу, а за 10 м2 -- перевалив лише після 1980 р. Кузіна К.В., Лихолобова З.Г. Соціально-економічні процеси у монопрофільних містах Донбасу. -- С. 119-120. Там само. -- С. 121-122.

Втім не лише хронічна житлова криза ускладнювала життя тогочасних донбасівців. Часи так званої хрущовської “відлиги” були часом постійних експериментів та нововведень, таким стало й рішення про поділ радянських органів за виробничим принципом. Внаслідок намагань оптимізувати управління економікою виникли раднаргоспи -- Донецький і Луганський. У квітні 1962 р. їх об'єднали в одну одиницю -- Раду народного господарства Донецького економічного району з центром у Ворошиловграді. Іншими складовими життя на тому етапі радянської історії знехтували, оскільки вважали, що не лише регіональна, а й республіканська специфіка швидко сходитиме нанівець. У зв'язку з утворенням промислової районної ланки їх центри -- міста, селища міського типу -- підпорядковувались обласним промисловим радам. Згідно з указом Президії Верховної Ради УРСР від 30 грудня 1962 р. до числа таких стратегічних промислових поселень загалом було віднесено 54 населені пункти: з них у Донецькій області -- Дзержинськ, Красноармійськ, Сніжне, Харцизьк, Свердловськ, СєвєродонецькУкраїнська РСР. Адміністративно-територіальний поділ. Додаток до довідника видання 1962 року. (Зміни, що відбулися за період з 1 січня 1962 року по 1 січня 1964 року). -- К.: Політвидав УРСР. -- С. 10-44.. Прямеобласне підпорядкування проіснувало недовго -- в 1962-1965 рр. -- але встигло справити потужний вплив на напрямки урбанізаційних процесів.

У 1959 р. вже 79% населення Луганської області проживало у містах, а у Донецькій -- 86% Итоги всесоюзной переписи населения 1959 года. Украинская ССР. -- М.: Госстатиздат, 1963. -- С. 16.. Щільність населення у Донецькій області в 1970-х роках сягнула 200 осіб на 1 км2, що в 2,5 рази перевищувало середньоукраїнські показники. Варто наголосити, що щільність населення в центральній гірничопромисловій частині регіону досягала 300 осіб на 1 км2. Зрозуміло, що левова частка цієї людності мешкала в містах. Порівняно з 1939 р. загальна кількість міст і селищ міського типу в Донецькій області зросла в 1967 р. зі 123 до 183. За темпами урбанізації регіон лідирував в Україні. В цей час міські поселення зростали наче гриби після дощу, і містоутворюючим підприємством могла стати навіть одна шахта посеред голого степу. Десятки робітничих селищ зливалися у міські поселення, які, своєю чергою, утворювали міські агломерації, пов'язані між собою ланцюжками міст і селищ. Саме в цей час міські агломерації з притаманною їм розмитістю кордонів перетворилися на типову форму організації системи міських поселень у ДонбасіЯковлєва Ю.К. Вплив промислового розвитку на формування поселенської мережі Донецької області у ХХ столітті // Український географічний журнал. -- 2013. -- № 3. -- С. 52..

На порівняно невеликій території -- центральній гірничопромисловій частині Донецької області -- утворилася суцільна система міст, єдина урбанізована територія. У 1967 р. показник кількості міських поселень на 1 тис. км2 території Донецької області в 3,5 рази перевищував аналогічний показник по Україні і більш ніж у 30 разів -- по СРСРТам само. -- С. 54..

Поселенська структура Донбасу визначалася характером залягання мінеральних копалин, перш за все -- покладів вугілля. На межі 1940-1950-х рр. тут завершилися науково-дослідні роботи по геологічній розвідці. Саме на їхній основі розроблявся комплексний проект розвитку вугільної галузі. Увага керівних органів була прикута до тільки-но розвіданих багатств Західного Донбасу. Для видобутку вугілля, що залягало на глибині до 700 м у пластах завтовшки 0,55-1,5 м, до 1970 р. було заплановане будівництво 22 шахт. Розрахункова чисельність населення, що мало було задіяне в шахтному та дотичних виробництвах, обчислювалася у 350 тис. осібГирло В.Н. Развитие Западного Донбасса (1954-1980 гг.). Историко-социологическое исследование. -- К.; Донецк: Вища шк. Головное изд-во, 1984. -- С. 9.. Їх передбачали розселити в містах і поселеннях навколо шахт на відстані 1-15 кілометрів, аби шахтарі мали змогу діставатися до місця роботи за 30-40 хвилин.

Нові міста і містечка (такі, як Докучаєвськ, Комсомольське Донецької області)Див.: Молоді міста Донбасу. Нариси. -- Донецьк, “Донбас”, 1967. -- 105 с. виникали біля нововідкритих покладів, будувалися нашвидкуруч, попри те, що підносилися пропагандою як прообраз поселень майбутнього. Найбільш болючим місцем традиційно була нерозвинена інфраструктура. На час десятої п'ятирічки культурно-освітня мережа Західного Донбасу (тільки-но посталого регіону) складалася з 4 будинків культури, 6 клубів, 4 кінотеатрів, 10 середніх та 9 музичних шкіл, Павлоградського народного історико-революційного музею, гуртків художньої самодіяльності (5,5 тис. учасників). Арсенал заходів, які вони пропонували робітникам, був невибагливим: фестивалі “Зимові вечорниці”, виставки робіт самодіяльних художників, дитячого малюнку “Світ очима дітей”, гуртки фотолюбителів, народних умільців. Попри непоказні відомості щодо діяльності культпросвітустанов робітничих селищ, тогочасні автори із пієтетом зазначати, що нові обряди міцно утвердилися в житті трудівників Донбасу. В 1976 р. були проведені 15 вечорів посвяти в робітничий клас (8 тис. учасників), 12 разів в урочистій обстановці проводжали молодих працівників до Радянської армії; 9,5 тис. юнаків і дівчат вручили паспортиГирло В.Н. Развитие Западного Донбасса (1954-1980 гг.). Историко-социологическое исследование. -- С. 59..

Про задоволення специфічних етнонаціональних інтересів людей, які населяли регіон, не йшлося. Ба, не йшлося про їх існування як таких. Плани перспективного розвитку Донбасу розроблялися московськими НДІ з розрахунком на масову трудову міграцію. Національність у мігрантів мусила бути одна -- радянська.

На 1973 р. рух робочої сили в масштабах СРСР складав 1112 млн. осіб. За власним бажанням в Україну прибувало 700 -- 800 тис. робітників щорічно. Інша справа, що рух цей залишався доволі нестабільним. В 1976 р. в Донецьку область прибули 275,5 тис. осіб, а вибуло -- 257,2 тис. Новоприбулі поповнили лави мешканців Донецька, Артемівська, Дружківки, Жданова, Краматорська. Натомість із Горлівки, Дзержинська, Добропілля, Єнакієвого, Макіївки та Селідового йшов відтік населення. Загалом, за даними Міністерства вугільної промисловості, плинність кадрів по галузістановила 26%. По окремих комбінатах ситуація була ще більш промовистою: “Укрзахідвугілля” -- 15,6%, “Донецьквугілля” -- 25,3%, а на підприємствах Західного Донбасу 50-70% тих, хто вибував, звільнялися за власним бажанням4 Там само. -- С. 82.. Більшість кидали роботу, не відпрацювавши 3-6 місяців. За підрахунками радянських статистиків втрати робочого часу внаслідок плинності кадрів за 1971-1972 рр. склади 30 млн. людиноднівТам само. -- С. 76.. Ситуація обережно називалася в історіографії “напруженим балансом трудових ресурсів”Там само. -- С. 78. До речі, плинність кадрів була бичем вугільної промисловості упродовж усього міжвоєнного періоду. Ані дисциплінарні заходи ані адміністративні перепони неспроможні були надати сталого характеру населенню промислових поселень, що зазвичай виростали навколо вузькопрофільних підприємств. В 1930 р. плинність кадрів у Донбасі сягала 295,2%. Це означало, що середньостатистичний працівник змінював місце роботи тричі на рік. На кінець 1930-х рр. рівень плинності кадрів вдалося знизити до 103,4% (Див.: КуроміяГ. Свобода і терор у Донбасі. -- К., 2002. -- С. 43-44).. Дослідники зазначали, що нестача кваліфікованих робітників на новостворених шахтах мала б компенсуватися переміщенням трударів з шахт, що відпрацювали свій ресурс, та звільнених внаслідок автоматизації виробничих процесів. Фактично йшлося про створення своєрідного “кочового” соціального прошарку, який мав змінювати місце свого проживання кожні 5-10 років. Зайвим буде казати, що лише незначна частина населення погоджувалася присвятити своє життя розбудові новопосталих робітничих поселень, позбавлених елементарних вигод людського існування. Школа, лазня, клуб, шахта -- віхи, навколо яких оберталося життя їхніх мешканців. Саме тому на зміну адміністративному примусу, стягненням і штрафам прийшла система моральних заохочень.

Офіційні матеріали та історіографія не приховували, ба більше -- проголошували, що “досягнення вищої продуктивності та ефективності праці -- це генеральна лінія економічної політики партії”Гирло В.Н. Развитие Западного Донбасса (1954-1980 гг.). -- С. 79. Там само. -- С. 77; Див. також: Вугільний Донбас у другій половині ХХ ст. -- Донецьк: В-во Донецького національного університету, 2001. -- 339 с.. Її досягненню були підпорядковані всі заходи економічного і соціального проектування та пропаганди. Врешті завдяки їм у 1970-х рр. фактор механічного приросту населення і трудових ресурсів у тенденціях розвитку Донецької області втратив свої визначальні позиції: більш ніж половина приросту населення області відбувалася за рахунок народжуваності.

XX з'їзд КПРС в галузі внутрішньої політики схвалив програму створення єдиного господарського комплексу, що мав охопити усі ланки суспільного виробництва, розподілу та обміну цілої держави. Декларувалося, що реалізація програми дозволить у стислий термін наздогнати й випередити економічно розвинуті країни світу за виробництвом найважливіших видів промислової продукції на душу населення. Серед озвучених завдань були такі: забезпечення зростання промислового виробництва; піднесення сільського господарства; запровадження семигодинного робочого дня; пенсійна реформа; збільшення темпів житлового будівництва.

Власне, йшлося про спробу виведення радянської економіки зі стану науково-технічної деградації та виробничої стагнації. Важелями активізації прихованих ресурсів системи мали стати розширення прав республік і місцевих органів влади з економічних питань; підвищення рівня зацікавленості трудових колективів у результатах праці; поліпшення кооперації і поділу праці в рамках економічного регіону.

З цим часом пов'язані перші відчутні, а не уявно-пропагандистські ознаки лібералізації у ставленні влади до пересічного трударя. Саме в цей час простий виробник із полегшенням зітхнув: його робота поволі набирала ознак цивілізованості. На початку 1955 р. було затверджене “Положення про порядок призначення і виплати допомоги за державним соціальним страхуванням”. У липні 1956 р. вийшов Закон СРСР “Про державні пенсії” (набув чинності від жовтня 1956 р.), через місяць було затверджене “Положення про порядок призначення і виплати державних пенсій”. Від 10 березня 1956 р. у передвихідні і передсвяткові дні було встановлено скорочений робочий день тривалістю 6 годин (робочий тиждень скоротився з 48 до 46 годин). У 1960 р. робочий тиждень скоротився в середньому до 40 годин. Відтоді робітники і службовці працювали п'ять днів на тиждень по 7 годин, а в суботу -- 5 годин.

25 квітня 1956 р. указом Президії ВР СРСР було скасовано антиробочий закон 1940 р., який забороняв зміну місця роботи за власним бажанням, та прирівнював до карного злочину спізнення на роботу і прогул; 15 серпня Президія ВР УРСР внесла відповідні зміни до республіканського законодавства269 . 8 вересня 1956 р. було вста-новлено мінімум заробітної плати (в містах -- 300 руб., у робітничих селищах -- 270 руб.).

14 липня 1956 р. Верховна рада СРСР ухвалила Закон СРСР “Про державні пенсії”, що набув чинності 1 жовтня 1956 р.Радянська Україна. -- 1956. -- 15 липня. До цього часу інваліди та непрацездатні особи похилого віку, які не мали родичів чи опікунів, були приречені на нужденність Нагадаємо, що пенсії за віком, скасовані разом з усіма законами імперії, в пореволюційну десятирічку не відновлювалися. Єдиний виняток становили викладачі, які одержали пенсії “за вислугою років”: у вищих навчальних закладах (зауважимо, що це -- не науковці, оскільки на той час в УСРР наука була відокремлена від освіти і сконцентрована в науково-дослідних кафедрах) -- від 1924 р., в інших навчальних закладах -- від 1925 р.

Від 1918 р. існували пенсії для інвалідів Червоної армії, 1923 р. -- персональні пенсії для політкаторжан, 1936 р. -- пенсії з загальної інвалідності. 1928 р. були встановлені перші пенсії за віком (за старістю) -- для робітників текстильної промисловості; 1929 р. такі пенсії були поширені ще на три категорії робітників: залізничників, металістів і гірників. 1930 р. до чинного законодавства було введене положення про пенсії і допомоги з соціального страхування. 1932 р. постановами Союзної ради соціального страхування при НКП СРСР пенсії за старістю поширилися на робітників ще деяких галузей народного господарства, інженерно-технічних працівників та певні категорії службовців, причому робітники, залежно від галузі, поділялися на три категорії з різними розмірами пенсій. Запроваджувалися переваги пенсійного забезпечення робітників та членів їх сімей порівняно зі службовцями. Решта категорій робітників, службовці, представники колишніх експлуататорських класів і співробітники репресивних органів минулих режимів отримали право на пенсію за старістю лише з ухваленням Конституції СРСР 1936 р.

Відтак, панував відомчий принцип, за якого працівники різних відомств, виконуючи однакову роботу, діставали неоднакові платню і, відповідно, соціальне забезпечення. А самі виплати були надто малими. До того ж, протягом понад 20 років значна кількість мешканців міст (не кажучи вже про селян), які полишали роботу внаслідок хвороби або похилого віку, пенсії якщо й отримували, то лише завдяки різного роду касам взаємодопомоги.. Найбільші міста України були переповнені каліками-жебраками, зокрема й з орденськими планками.

Залежно від стажу роботи і заробітної платні розмір щомісячної пенсії для пересічного громадянина коливався в межах від 300 до 1 200 руб. Чоловіки отримували право на пенсію у віці 60 років за не менш, ніж 25-річного стажу роботи, жінки -- у віці 55 років за 20-річного стажу; жінкам, які народили та виховали п'ятеро та більше дітей, встановлювався на 5 років нижчий від загального вік для одержання пенсії і необхідний трудовий стаж Україна: Хроніка ХХ століття. Роки 1946-1960. -- К., 2005. -- Ч. 2. 1953-1960 / Упор. М. Смольніцька. -- С. 413..674

Максимальні пенсії за віком станом на 1956 р. нараховувалися для працівників вугільної промисловості, де середній розмір пенсії становив 610 руб. (за старого законодавства -- 454 руб.), металургійної -- 550 руб. (427 руб.), залізничного транспорту -- 500 руб. (320 руб.) та зв'язку -- 480 руб. (311 руб.). Найбільшими були пенсії за інвалідністю від виробничої травми в цих же галузях: інвалідам І-ої групи у вугільній промисловості середній розмір пенсії становив 870 руб. (780 руб.), металургійній -- 750 руб. (780 руб.), залізничному транспорті --750 руб. (640 руб.), зв'язку --620 руб. ЦДАГО України. -- Ф. 1. -- Оп. 24. -- Спр. 4092. -- Арк. 63, 76, 84. Постановление Совета министров СССР от 22 августа 1956 № 1173 Об утверждении списков производств, цехов, профессий и должностей, работа в которых дает право на государственную пенсию на льготных условиях и в льготных размерах. -- М., 1956. -- Невдовзі ці списки було доповнено Постановою РМ СРСР від 29 жовтня 1959 р. -- № 1218..

1 серпня 1956 р. Міністерство охорони здоров'я СРСР затвердило інструкцію з визначення груп інвалідності та список професійних захворювань, а РМ СРСР затвердила списки (№ 1 і № 2) виробництв, цехів, професій і посад, праця в яких надавала право на державну пенсію на пільгових умовах та в пільгових розмірах .

На перших етапах впровадження реформи вона ледве не викликала кадровий колапс на копальнях. Справа в тому, що згідно з відповідним законом 1947 р. пенсіонери-шахтарі мали можливість не припиняти трудової діяльності із збереженням повного обсягу зарплати та пенсії. Закон 1956 р., навпаки, передбачав виплату лише 50% призначеної пенсії. Відтак, після набрання ним чинності шахтарі-пенсіонери почали масово звільнятися. Впродовж жовтня 1956 -- червня 1957 рр. на уславленій шахті “Кочегарка” (Горлівка) залишили роботу 142 особи, в тому числі 52 члени КПРС. Усього ж на копальнях Сталінського району за цей час звільнилися 13 453 пенсіонери, на копальнях Ворошиловградського району -- 5 200 осіб, що спричинило неабиякі кадрові проблеми в галузі. Негативна динаміка змусила уряд переглянути попереднє рішення в 1958 р. Постановление СМ СССР от 10 сентября 1947 г. № 3211 “О преимуществах и льготах для подземных рабочих, руководящих и инженерно-технических работников угольной промышленности и строительства угольных шахт”; ЦДАГО України. -- Ф. 1. -- Оп. 24. -- Спр. 4540. -- Арк. 7.

р. ознаменувався скасуванням випуску державних позик, які в примусовому порядку виймали з кишені радянських громадян щонайменше десятину їхніх прибутків. Вкупі із підвищенням номінальних зарплат і пенсій, а також товарного дефіциту це запустиломеханізм накопичення заощаджень. Пам'ятаючи недавнє минуле, донбасівці заходилися складати “на чорний день”. Динаміка зростання заощаджень була вражаючою: скажімо, у Ворошиловградській області 1950 р. в ощадкасах перебувало 12 млн. руб., 1960 р. -- 140 млн. руб.; у Донецькій в 1958 р. грошові вклади населення дорівнювали 206 млн. руб., а в 1965 р. -- вже 419 млн. руб.Саржан А.А. Социально-экономические и политические процессы в Донбассе (1945-1998 гг.). -- С. 97. Скажімо в 1955 р. 53% донецьких шахтарів мали 36-75 руб. доходу на члена родини. -- Див. Вугільний Донбас у другій половині XX століття. -- С. 84.. Лише згодом унаочнилася повчальна іронія долі: переважна більшість шахтарів мали не лише найвищі в республіці зарплати, а й середньомісячний дохід на члена сім і , втім це не означало, що вони його використовували (!). Гроші мертвим тягарем осідали на книжках, а рівень життя лишався попереднім. -- Згодом всі вони перетворилися на нічого не варті папірці. В цьому й виявилася дійсна сутність уявного “чорного дня”.

17-31 жовтня 1961 р. відбувся ХХІІ з'їзд КПРС, який прийняв новий Статут КПРС. Той своєю чергою містив “Моральний кодекс будівника комунізму” і “Програму КПРС”, в якій проголошувалося, що до 1980 р. радянський народ житиме при комунізмі.

Попервах низка соціальних зрушень дала трударям надію на те, що якщо не омріяний комунізм, то хоча б сите життя дійсно не за горами. В 1959 р. лише у 18% колгоспів республіки була запроваджена гарантована грошова оплата праці. Впродовж 1966 р. таких стало вже 60%Гарантированная оплата труда в колхозах // Экономика Советской Украины. -- 1966. -- № 7. -- С. 2.. Перехід на нову систему оплати в цілому завершився впродовж восьмої п'ятирічки.

Автори колективної монографії “Вугільний Донбас у другій половині XX століття” (Донецьк, 2001.) свого часу цілком слушно зауважували, що “на межі 50-60-х рр. пересічний радянський громадянин мабуть уперше дійсно відчув, що “жить стало лучше, жить стало веселей”. ... Не випадково у пам'яті воєнного та першого повоєнного поколінь друга половина 50-х -- 1 пол. 60-х років залишиться у формі майже суцільної світлої плями”Вугільний Донбас у другій половині XX століття. -- С. 82.. Тогочасні зміни дійсно були вражаючими. Але не слід забувати, що ставлення до них говорило не стільки про “принади” тогочасного життя, скільки про глибину попередньої багаторічної прірви та безнадії.

Звісно, порівнювати методи, якими досягалися партійні настанови в роки сталінщини та після смерті диктатора не доводиться. Втім, за зовнішньою м'якістю тогочасного режиму приховувалася залізна дисципліна. Партійні групи, що існували при всіх виконавчих органах, забезпечували неподільність партійного диктату. Слід віддати належне вишуканості формулювань тогочасних дослідників партійно-радянського тандему: “Партійні групи не підміняють Ради та їхні виконкоми. Їх рішення обов'язкові лише для комуністів, які входять до партійних груп. Але вони дієво впливають на запровадження в життя рішень ЦК КРПС”Кравченко В.И. Деятельность местных советов Донбасса в условиях развитого социализма. 1960-1970 гг. (На материалах Донецкой и Ворошиловградской областей): Дис. ... канд. ист. н. -- К., 1981. -- С. 29.. Сутність висловлювання стає повною мірою зрозумілою, якщо взяти до уваги, що на 1969 р. частка комуністів серед голів виконкомів Донбасу сягнула 99,3%, заступників і секретарів виконкомів -- 88,5 та 42,4% відповідно.

Чим далі, тим більше “переваги” планового господарства виявлялися в Донбасі в найкумеднішому вигляді. Так, спочатку впродовж 60-х рр. місцева промисловість була зведена нанівець, причому відповідно до рішень партії та уряду. Згодом, усвідомивши рівень дефіциту товарів широкого вжитку (зокрема будівельних матеріалів) у стрімко урбанізованому середовищі, планові органи змінили свою думку і впродовж другої половини 60-х рр. боролися за відновлення та збільшення мережі підприємств місцевої промисловості. Домігшись скорочення засівів під пшеницею на понад 150 тис. га у 1963 р., після березневого 1965 р. пленуму ЦК КПРС, ради Донбасу заходилися відновлювати пшеничний клин. Ради опікувалися збільшенням поголів'я рогатої худоби та птиці, ухвалювали рішення про меліорацію посушливих земель. Активну участь у процесі брали місцеві ради, які й самі втрапили в нову промоакцію кремлівських керманичів -- якнайширшого залучення місцевих рад до керування економічним розвитком, що перед тим вважалося непритаманною їм справою.

Брежнєвський застій став “золотою порою” донбасівського робітництва: саме в цей час були запроваджені прогресивні методи оплати праці, система грошового та соціального стимулювання, соціальний захист та пільги робітників промислових підприємств. Офіційно зареєстровані заощадження мешканців Донбасу впродовж 1965-1980 рр. зросли на 741%Нікольський В. Соціальна політика радянської держави та її реалізація в Донбасі (сер. 1960-х -- сер. 1980-х рр.). -- С. 38..

Зазначені позитивні зрушення стосувалися лише працівників промисловості. Натомість рівень оплати праці інтелігенції впродовж окресленого періоду невпинно знижувався: в 1965 р. працівники освіти та культури в Донбасі отримували 80% від середньої платні в означеному народногосподарському секторі; в 1985 р. -- 69,4%. В абсолютних показниках приріст зарплати освітян регіону був найнижчим серед усіх категорій інтелігенції -- 52%2 Там само. -- С. 44.. Для порівняння: науковці в 1965 р. отримували 104% від середньої по галузі, а в 1985 р. -- 94,2%. Обмеженість радянських управлінців дорого коштувала соціуму регіону згодом.

Тим часом життя йшло своєю чергою. За роки VIII п'ятирічки в Донецькій і Ворошиловградській областях було збудовано 295 тис. квартир, що дозволило розселити 370 тис. сімей Ворошиловградская правда. -- 1971. -- 30 марта; Народное хозяйство Ворошиловградской области. Статистический сборник. -- Донецк, 1976. -- С. 221; Народное хозяйство Донецкой области. Статистический сборник. -- Донецк, 1972. -- С. 117.. Впродовж 19611970 рр. тут було здано в експлуатацію понад 33 млн. м2 житлової площі. Найбільш інтенсивне житлове будівництво припало на другу половину 70-х -- першу половину 80-х рр. Тоді в Донецькій області нові квартири отримали близько 1,5 млн. осіб, майже кожен третій мешканець області. Велику роль у забезпеченні робітництва помешканнями відіграла програма розробки та будівництва типових проектів. Собівартість будівництва суттєво знизилася, в рази зросла його швидкість. Панельне будівництво вивело Донбас з житлової кризи але перетворило міста і містечка на невиразні клони.

“Соціалістичне” змагання було одним із провідних інструментів подолання житлової кризи: “Включившись в соціалістичне змагання за гідну зустріч 50-річчя Радянської влади, будівельники 3-го управління “Донецькжилбуд” зобов'язалися швидкісним методом побудувати 6 багатоповерхових будинків. Замість 153 днів, передбачених нормативами, вони вирішили ввести кожен з цих будинків до ладу за 75 робочих днів”Кравченко В. И. Деятельность местных советов Донбасса в условиях развитого социализма. 1960-1970 гг. -- С. 132-133.. За пропозицією міської Ради на будівництві застосували мережевий графік, внаслідок чого 6 будинків здали за 50 робочих днів, як зазначалося із оцінкою “добре”Социалистический Донбасс. -- 1966. -- 3 сентября.. Про якість новобудов залишається тільки здогадуватися.

Найбільш масштабно в роки так званого “застою” розвивалося соціальне будівництво. В цей час Донбас набув свого сучасного678

вигляду. Впродовж 1976-1985 рр. у Донецькій області були введені в дію 188 загальноосвітніх шкіл на 103 тис. місць, майже 71 тис. місць у дитячих дошкільних закладах (основною їх формою у великих містах стали так звані дитячі комбінати, із колосальною -- нині неймовірною -- місткістю від кількох сотень дітей кожен), 9,5 тис. місць у медичних закладах .

Соціальна інфраструктура в ці роки розбудовувалася шаленим темпом, раніше небаченим у Донбасі. Однак, навряд чи вірно розцінювати її лишень як заслугу правлячої партії. Не слід забувати, що соціальна мережа зростала передовсім унаслідок перерозподілу виробленого трударями регіону додаткового продукту, а часто-густо й за рахунок позаекономічного визиску. Як і раніше, потужним інструментом прихованої експлуатації робочої сили були суботники та недільники, вихід на роботу в святкові дні, робота на користь усіляких фондів та знаменних подій. Відпрацьований у такий спосіб час переростав у колосальні суми. За підрахунками Донецького обкому партії, на суботниках, приурочених до дня народження В. Леніна, впродовж 1969-1980 рр. донеччани відпрацювали 38 млн. людиноднів, зокрема в галузях матеріального виробництва (тобто, на робочому місці, а не в сквері із граблями) -- 18 млн. людиноднів^). Не менш вражаючим є матеріальний еквівалент комуністичних суботників: промислової продукції вироблено на 132 млн. руб., видобуто 3,2 млн. тонн вугілля, побудовано площ на суму 10,9 млн. руб., до загальносоюзного фонду перераховано за 10 років 32,4 млн. руб.Донецкая область в десятой пятилетке. Стат. сборник. -- Донецк, 1980. -- С. 102; Донецкая область в одиннадцатой пятилетке. -- Стат. сборник. -- Донецк, 1985. -- С. 160. Саржан А.А. Социально-экономические и политические процессы в Донбассе (1945-1998 гг.). -- С. 251..

Ситуація насправді складалася парадоксальна. Як цілком слушно зауважив А. Саржан, “судячи за показниками офіційної стати стики, люди з кожним роком жили краще і краще, але в дійсності відбувалося навпаки”Там само. -- С. 125. -- Про негаразди свідчило і відновлення величезної плинності кадрів у провідній галузі економіки регіону -- вуглевидобувній. У першій половині 1980 -х рр. шахти щорічно кидало близько 100 тис. працівників, практично стільки ж, скільки прибувало. -- Див.: Кузіна К.В., Лихолобова З.Г. Соціально-економічні процеси у монопрофільних містах Донбасу. -- С. 66.. Справа ж полягала в наступному: заробітна плата дійсно зростала, але водночас діяли чимдалі більше приховані від очей суспільства інфляційні механізми, постійно зростали ціни на споживчому ринку; на тлі невпинного зростання обсягів особистих заощаджень Скажімо, лише в Донецькій області в 1970 р. вклади складали 1 056 млн. руб, 1975 р. -- 1 966 млн. руб, 1980 р. -- 3 524 млн. руб, 1984 р. -- 4 596 млн. руб. -- Див. СаржанА.А. Социально-экономические и политические процессы в Донбассе (1945-- 1998 гг.). -- С. 126. населення характерною ознакою його життя став тотальний дефіцит. Він перетворював ці заощадження на мертвий вантаж. Статистика свідчила про мільйони квадратних метрів житла, зданого в експлуатацію, нічого не кажучи водночас про його якість та про те, що чекати на нього часто доводилося все життя. Часто-густо нову квартиру робітник отримував, виходячи на пенсію, але ж пожити в ній вже не встигав. Оборотною стороною стабілізації демографічних процесів на Донбасі стало невідворотне зростання частки пенсіонерів. Порівняно з 1960 р. в 1970 р. чисельність пенсіонерів зросла з 730,2 тис. до 1 266,5 тис. осіб Народное хозяйство Ворошиловградской области. Статистический сборник. -- Донецк, 1976. -- С. 130; Народное хозяйство Донецкой области. Статистический сборник. -- Донецк, 1972. -- С. 237.. Це своєю чергою позначалося на масовому психологічному настрої. Внаслідок замкненого кола десятиріччями несправджуваних очікувань та оточуючої дійсності чимдалі виразнішими ставали ознаки зневіри населення в комуністичних ідеалах, які підживлювалися кричущими ознаками виродження партійно-радянської еліти. Чимдалі більше привідкриття “залізної завіси” увиразнювало неконкурентність, відсталість радянської суспільно-політичної та економічної системи. Власне, у третьому поколінні радянських донбасівців ресурс віри простих трударів у примарне комуністичне майбутнє, смирення терпіти злидні і спартанський спосіб життя почали стрімко згасати.

Потужним каталізатором загострення відносин “влада-суспільство” виступили соціальна депресія другої половини 1970-х рр. та економічна криза, що накрила Донбас наприкінці 80-х рр. Осердям наростаючої кризи стали передовсім монопрофільні міста, що сформувалися чи були побудовані у повоєнний час: комсомольці, які підіймали шахти за “комсомольськими путівками” змужніли, на порозі пенсії у них виникало багато питань до партії та уряду стосовно того, на вівтар якої ідеї була покладена їхня молодість. Адже ані в 1980 р., ані пізніше оголошений комунізм не настав. Навпаки -- увиразнилися прикмети того, що влада взагалі втратила інтерес до Донбасу.

 
Если Вы заметили ошибку в тексте выделите слово и нажмите Shift + Enter
 
Предметы
Банковское дело
Бухучет и аудит
География
Журналистика
Информатика
История
Культурология
Литература
Маркетинг
Математика, химия, физика
Медицина
Менеджмент
Недвижимость
Охрана труда
Педагогика
Политология
Право
Психология
Религиоведение
Сельское хозяйство
Социология
Спорт
Техника
Товароведение
Философия
Финансы
Экология
Экономика
Этика и эстетика
Прочее