Меню
Главная
Авторизация/Регистрация
 
Главная arrow История arrow Боротьба в тилу нацистських окупантів на території України: радянські партизани у 1941-1944 рр.

Боротьба в тилу нацистських окупантів на території України: радянські партизани у 1941-1944 рр.


Друга світова війна стала часом найширшого розвою партизанської боротьби як найбільш ефективної форми спротиву окупаційним військам та її впливу на перебіг бойових дій на фронтах. Перші осередки підпільного антинацистського руху Опору виникли восени 1939 р. з ініціативи польського еміграційного (в Лондоні) уряду на окупованих гітлерівцями теренах Польщі. Однак зі всіх воюючих сторін стратегічне значення збройної боротьби в тилу ворожих військ на окупованих територіях першим усвідомило керівництво Великобританії.

27 травня 1940 р. очолюваний В. Черчіллем британський уряд розглянув пропозиції комітету начальників штабів збройних сил щодо стратегії Великобританії за умов тимчасової окупації нацистами більшості країн Європи. На думку англійських аналітиків, перемогу над Третім райхом можна було досягнути лише одночасним застосуванням «економічного тиску, діями військово-повітряних сил проти промислових і транспортних об'єктів Німеччини, а також проти цивільного населення, організацією руху опору на захоплених Німеччиною територіях». Британська стратегія в контексті спеціальних операцій, за словами Ф. Найтлі, характеризувалася прагненням «кусати» Німеччину з флангів, «підривати її залізничні шляхи, сипати пісок у механізм її військової машини, знищувати патрулі, мінувати дороги й вбивати вартових». 22 липня 1940 р. було створене Управління спеціальних операцій (УСО), яке, за словами В.Черчілля, мало б «розпалити полум'я» в окупованій нацистами Європі.

Однак реальна ситуація на Європейському континенті помітно відрізнялася від того, якою вона бачилась із Лондона прем'єр-міністру Великобританії та деяким його радникам. На окупованих територіях ще була відсутня воля й мотивація до боротьби з нацистським режимом, який, до того ж, ще не розкрив своїх страхітливих рис. За цих умов розпалити полум'я антинацистського спротиву було нелегким завданням, що вимагало значних зусиль, людських і матеріальних ресурсів.

Розібравшись зі станом справ на Європейському континенті британський комітет начальників штабів 4 вересня 1940 р. у своїй доповіді воєнному кабінету змушений був наголосити, що на окупованих гітлерівцями європейських теренах навряд чи вдасться розпалити і завершити успіхом антинацистські повстання, якщо вони не будуть ретельно організовані і підготовлені під контролем і з допомогою Великобританії. Керівництво УСО, формулюючи завдання європейського руху Опору, вважало, що його учасники, бойовики-підпільники, мали безперервно турбувати нацистські окупаційні сили, ухиляючись при цьому від «широкомасштабних виступів та амбітних військових операцій», щоби уникнути власних великих втрат. Вирішального удару слід було завдати лише за сигналом із Лондона.

Отже, через рік після початку Другої світової війни на захоплених Третім райхом європейських теренах ще не йшлося про активний антинацистський спротив. Політичні сили демократичного спрямування в окупованих країнах Європи, спантеличені гучними перемогами німецьких збройних сил, перебували у стані очікування, не наважуючись кинути рішучий виклик окупантам.

І хоча з весни 1940 р. в Данії та Норвегії, а пізніше в Бельгії, Голландії, Люксембурзі та Франції виникли групи Опору та здійснювалися певні акції протестного характеру, проте вони завдавали мало клопоту нацистам, котрі вміло залучали на свій бік колаборантів із місцевого населення. За словами відомого англійського публіциста Ф.Найтлі, «більшість громадян окупованих країн співпрацювали з німцями», прагнучи «отримати максимум вигод від поразки». До того ж, згадуване вище британське УСО фактично весь 1941 р. перебувало у стадії організаційного становлення і багато з його співробітників сумнівалися в тому, чи вистачить у них сил виконати наказ В. Черчілля та розпалити полум'я антинацистського спротиву в Європі. До того ж, у Бельгії і Франції пам'ятали, як у часи Першої світової війни 1914-1918 рр. німецька військова влада жорстоко карала будь-які диверсійні чи саботажні дії в тилу своїх військ на окупованій території. І коли на Європейський континент прибули перші агенти британського УСО, то вони були змушені констатувати, що «тільки у комуністів існували організації, дисципліна і бажання боротися».

Ситуація в окупованій Європі почала помітно змінюватися, коли наприкінці 1940 р. Німеччина приступила до активної підготовки нападу на СРСР, що фактично мало зробити її повним і незаперечним господарем континенту. Нарощуючи свій військовий потенціал, нацисти посилили експлуатацію матеріальних і людських ресурсів захоплених європейських країн, жорстоко придушуючи будь-які прояви саботажу та інших виступів, що підривали бойові можливості Третього райху.

Від весни 1941 р. внаслідок захоплення Югославії та Греції у цих країнах теж почали виникати осередки майбутнього руху Опору, що в Югославії з часом перетворився на партизанську війну проти окупантів (за різними даними, у ній брали участь 500-800 тис. осіб). Однак лише після нападу Німеччини на СРСР і передислокації на схід основних сил німецького вермахту, підрозділів таємної поліції та охоронних військ в окупованій Європі почав помітно активізуватися антинацистський рух Опору, що досяг свого апогею навесні 1944 р. Головними його вогнищами в 1943-1944 рр. були Югославія, Франція та Північна Італія, а основною рушійною силою стали бойові організації лівих.

Й. Сталін і його найближче оточення, розробляючи заходи щодо евентуальної відсічі нацистській агресії, не сумнівалися, що напад буде відбито з перенесенням бойових дій на територію ворога. Це цілком відповідало радянській військовій доктрині, яка, перебільшуючи реальні можливості РСЧА, уважала її здатною бити ворога «малою кров'ю» й отримувати при цьому допомогу від «революційного пролетаріату» капіталістичних країн. Вкладаючи у стратегію збройних сил ідею наступальних дій проти будь-якого вірогідного противника, військово-політичне керівництво СРСР відкидало саму думку про можливість глибокого вторгнення агресора на власну територію. У зв'язку з цим радянське військове мистецтво приділяло недостатню увагу питанням ведення оборонних стратегічних операцій і фактично не розглядало можливість організації в тилу наступаючого противника партизанського руху як додаткового фактора розгрому агресора.

А між тим до середини 1930-х рр. у відповідних військових органах і штабах РСЧА питанням партизанського руху приділялася досить велика увага. Німецький генерал- полковник Л.Рендуліч мав усі підстави стверджувати, що саме в Радянському Союзі ще в 1933 р. було розроблено «доктрину ведення партизанської війни». Однак указані вище зміни у воєнній доктрині СРСР та політичні репресії 1930-х рр. призвели до згортання всіх заходів, спрямованих на організацію партизанських дій під час війни. За словами відомого радянського фахівця з організації диверсійної діяльності полковника І.Старинова, «було репресовано повністю всіх партизан -- підпільників, диверсантів», розукомплектовано нагромаджені запаси зброї, боєприпасів, спорядження. Проте, слід зазначити, що хоча у СРСР і було згорнуто всі програми, пов'язані з підготовкою партизанської війни на власній території на випадок вторгнення військ агресора, однак радянське керівництво враховувало доцільність використання своєї закордонної агентури для організації на час війни диверсійно-підривної роботи в тилу потенційного противника, зокрема, у Німеччині.

Таким чином, уже на початку Другої світової війни в окремих країнах-учасницях усвідомлювалося значення диверсійних, підривних та партизанських дій у ворожому тилу для досягнення перемоги над противником. Щодо СРСР, то його лідери, захопившись ідеєю ведення війни «на чужій території» та ігноруючи напрацювання у сфері партизанської війни так званих «ворогів народу» виявилися неготовими використати партизанський фактор для організації відсічі агресору на власній землі. Більшовикам знадобився майже рік, щоби зрозуміти необхідність централізації керівництва партизанським рухом, створити систему відповідних органів і через них забезпечити вплив бойових і диверсійних дій партизанів на перебіг фронтових операцій.

Радянський партизанський рух: організація, керівництво, основні напрями діяльності

Катастрофічний перебіг подій на фронті змусив Кремль усвідомити, що напад Німеччини -- це не широкомасштабна воєнна провокація, а справжня війна, наближена до її абсолютного виміру, коли не може бути мови про можливі компроміси і переговори, а йдеться лише про перемогу або трагічну поразку. За цих обставин ефективним засобом стримування і виснаження сил агресора мала б стати партизанська боротьба в його тилу, про що свідчив власний досвід більшовиків часів громадянської війни.

Партизанський рух 1941-1944 рр. на окупованих агресором теренах СРСР пройшов у своєму розвитку, як це свого часу відзначала радянська історіографія, три періоди, що узгоджуються з відомою періодизацією Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. Водночас, кожен із них мав свої характерні прикмети, зумовлені, серед іншого, регіональними особливостями СРСР. Першій період партизанського руху хронологічно охоплює час від початку війни (22 червня 1941 р.) і до кінця листопада 1942 р., тобто до оточення військ противника під Сталінградом. Цей етап характеризувався відсутністю сталих і узгоджених поглядів різних радянських інстанцій на основну мету й завдання партизанського руху, пошуком найдоцільніших форм керівництва бойовими і диверсійними діями партизанів, створенням зі значним запізненням системи спеціальних штабів для централізованого управління партизанськими силами, організації їх діяльності в інтересах радянських збройних сил.

Водночас емпіричним шляхом відбувалося становлення форм внутрішньої організації і структури партизанських сил, оптимізація їхньої чисельності, вироблення тактики. У зазначений період бойові дії партизанів мали переважно розрізнений характер, спостерігалася відсутність взаємодії між окремими загонами, епізодичними були диверсії на комунікаціях гітлерівців.

За екстремальних обставин 29 червня 1941 р. було ухвалено директиву РНК СРСР і ЦК ВКП(б) партійним організаціям прифронтової смуги про перебудову всієї роботи на воєнний лад. У ній одним із найважливіших завдань партійних та радянських органів визначалося створення на окупованій території СРСР партизанських загонів і диверсійних груп для боротьби з підрозділами ворожої армії, розпалювання партизанської війни і створення нестерпних умов для агресора та його пособників. 18 липня 1941 р. зазначена директива була доповнена постановою ЦК ВКП(б) про організацію боротьби в тилу ворожих військ, що зобов'язала партійні організації надати партизанському рухові «найширшого розвитку та бойову активність».

Згадані документи обґрунтували ідеологію партизанської боротьби, надали їй безкомпромісного характеру і безжального ставлення до нацистських окупантів та їхніх пособників, яких рекомендувалося «переслідувати і знищувати на кожному кроці». Ставилося також завдання рішуче чистити власні лави «від шкурників і дезертирів», не зупиняючись перед крайніми заходами.

Таким чином, уже на початку війни вище радянське керівництво заклало основи організованого партизанського руху на окупованій території СРСР, політичний та ідеологічний контроль над яким узяла на себе комуністична партія. Із часом у результаті дій окупаційної адміністрації цей рух зімкнувся з постійно зростаючим антифашистським спротивом місцевого населення та переріс у справжню партизанську війну або ж, за словами німецького історика К. Клаузевіца, у «народну війну», «що руйнує, як повільно жевріючий вогонь, основні підвалини ворожої армії».

Як показали перші місяці війни, для організації широкомасштабного й ефективного партизанського руху ані партійно-радянське керівництво СРСР, ані органи держбезпеки, ані військове командування виявилися фактично неготовими. Тому всю роботу щодо розгортання збройної боротьби в тилу наступаючого противника доводилося починати практично «з чистого аркуша», діяти наосліп, ідучи шляхом прорахунків і помилок.

Організацією і керівництвом партизанською боротьбою займалися паралельно (а фактично -- незалежно один від одного) партійні організації (ЦК національних компартій, обкоми, міськкоми і райкоми), органи НКВС (республіканські наркомати внутрішніх справ, їх обласні, міські та районні відділи), військові ради і політуправління фронтів, політичні та розвідувальні відділи армій. Координація зусиль та дій на вищому партійно-державному чи військовому рівнях була відсутня. Кожен із зазначених чинників мав власне бачення і розуміння поставлених перед ним завдань.

Директива РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 р. та виступи по радіо 3 липня того ж року Й.Сталіна «стали початком створення широкої мережі підпільних парторгані- зацій і партизанських загонів в областях України, тимчасово захоплених фашистами». Уже 30 червня 1941 р. на засіданні політбюро ЦК КП(б)У було розглянуто питання про «створення партизанських загонів, підпілля і диверсійних груп» та організовано оперативну групу на чолі з секретарем ЦК КП(б)У з кадрів М.Співаком, на котру покладалося завдання створення мережі нелегальних партійних осередків, організація партизанських загонів, добір і підготовка кадрів для боротьби в тилу ворога. Загальне керівництво групою здійснювали секретарі ЦК КП(б)У М. Бурмистенко і Д. Коротченко.

25 червня 1941 р., відповідно до наказу з Москви, при НКВС УРСР та його обласних управліннях було створено оперативні групи для боротьби з парашутистами і диверсантами противника, перед якими ставилося і завдання формування партизанських загонів. 25 серпня 1941 р. згадані групи були реорганізовані в 4-ті управління (відділи) з організації та керівництва бойовою діяльністю винищувальних батальйонів, партизанських загонів і диверсійних груп.

10 липня 1941 р. військова рада Південного фронту ухвалила постанову про створення при розвідувальному відділі фронту позаштатного відділення для організації диверсійно-партизанських загонів. 26 липня командування Південно- Західного напряму і ЦК КП(б)У оприлюднили звернення до населення окупованих районів України, закликавши його вступати до партизанських загонів, створювати нові формування, «громити фашистських окупантів». Наступного дня на ім'я начальників штабів фронтів діючої армії за підписами начальників генштабу Г.Жукова і головного розвідуправління РСЧА П.Голикова надійшла шифротелеграма з вимогою «негайно приступити до формування і закидання на зайняту противником територію більшої кількості дрібних диверсійно-партизанських груп і загонів».

19 серпня 1941 р. головне політичне управління Червоної армії надіслало військовим радам і політуправлінням фронтів директиву про роботу серед населення окупованих областей і партійно-політичне керівництво партизанським рухом. Ці завдання покладалися на спеціально створені 8-мі відділи політуправлінь фронтів та відповідні відділення політвідділів армій із роботи серед частин Червоної армії і партизанських загонів.

Неузгодженість і розпорошеність у діях партизанських формувань, що підпорядковувалися різним відомствам, у першу чергу турбувала військове командування, яке очікувало у складній стратегічній ситуації більшої допомоги від партизанів. Уже в доповіді від 21 липня 1941 р. командування Південного фронту на ім'я Й. Сталіна та головкома Південно-Західного напряму С. Будьонного підкреслювалося, що відсутня «ще реальна робота партизанських загонів, організованих партійними комітетами й органами НКВС на залишеній нами території». Командуючий 5-ю армією Південно-Західного фронту генерал-майор М. Потапов у серпні 1941 р. в розмові з представником 4-го управління НКВС УРСР говорив: «Партизани нічого не роблять, сидять у лісі і чекають приходу Червоної армії та відновлення радянської влади».

На 1 жовтня 1941 р. в областях УРСР за відомостями ЦК КП(б)У було сформовано 738 партизанських загонів (26 257 бійців) і 191 диверсійна група (1374 особи). Водночас несприятливий перебіг бойових дій на Південно-Західному фронті, коли радянські війська спішно залишили західні області, фактично зірвав заходи щодо розгортання у цьому регіоні партизанського руху. Хоч у липні -- вересні 1941 р. у західні та Чернівецьку області було перекинуто через лінію фронту 37 партизанських загонів (понад 550 чол.) і 233 організатори підпілля. Утім, більша частина з них не зуміла розгорнути своєї діяльності, розпалася чи була ліквідована контррозвідувальними органами противниками. Серйозною перешкодою на шляху організації радянського партизанського руху у Західній Україні стала ОУН С. Бандери, що користувалася широкою підтримкою місцевого українського населення.

На хід партизанської боротьби в України в 1941 р. негативно вплинула швидка окупація переважної більшості території військами Німеччини та її союзників, що не дозволило радянській владі втілити у життя низку заходів із розгортання партизанського руху. У Кіровоградській, Сумській та Чернігівській областях окремі партійні і радянські працівники низової ланки (район/місто), залишені для підпільно-партизанської діяльності, відступили з радянськими військами. Унаслідок зради нацистам вдалося викрити чимало партизанських баз, де було заховано зброю, боєприпаси, продовольство (Кіровоградська, Полтавська, Харківська та інші області).

Крім того, загравання в липні -- вересні 1941 р. окупаційної адміністрації з українським населенням, звільнення з полону червоноармійців-українців, дозвіл на відкриття церков, створення національних громадських організацій, видання українськомовної преси, перепоховання жертв терору НКВС помітно обмежувало його участь у партизанському русі. При цьому серед певних прошарків українського суспільства, які були об'єктом більшовицьких репресій, зміцнилися антирадянські настрої і зародилася віра в доцільність співпраці з нацистською Німеччиною для відновлення української державності. У деяких селах Житомирської та Полтавської областей радянська агентура зафіксувала факти ворожого ставлення населення до партизанів. Аналогічна ситуація спостерігалася і в інших регіонах України.

Справдилися, на нашу думку, певним чином пророчі слова В. Винниченка, висловлені в його листі від 15 вересня 1933 р. до ЦК КП(б)У, ЦК ВКП(б) і Й. Сталіна, що хиби національної політики більшовиків в Україні створять їм «поганий тил та ненадійну оборону» на випадок збройного зіткнення з гітлерівською Німеччиною.

Проте, як би там не було, уже перші дії партизанів України викликали занепокоєння нацистів. У наказі від 14 вересня 1941 р. командуючий оперативним тилом групи армій «Південь» генерал Роквес зазначав, що в «партизанах ми зустрічаємо дуже діяльного, спритного, рухливого і рішучого супротивника, якій відмінно вміє використовувати місцевість, проводить свої операції переважно вночі й, діючи у власній країні, у більшості випадків користується підтримкою населення».

Наказ верховного командування вермахту (ОКВ) від 16 вересня 1941 р. про «придушення комуністичного повстанського руху», який стосувався всієї окупованої території СРСР, показав, що партизанський рух уже є загрозою «для німецького керівництва війною» і фельдмаршал В. Кайтель від імені А. Гітлера зажадав від своїх підлеглих «скрізь удатися до найсуворіших заходів для придушення в найкоротші терміни цього руху».

Одним із перших відреагував на цей заклик ОКВ командуючий 6-ю армією, яка діяла на території України, фельдмаршал В. фон Райхенау. У виданому ним зловісному наказі «Про поводження військ на Сході» (10 жовтня 1941 р.) наголошувалося: «У разі застосування зброї в тилу армії з боку окремих партизанів, уживати щодо них рішучих і жорстких заходів». А 9 листопада 1941 р. В. фон Райхенау вже вимагав особисто доповідати йому про всі випадки ліквідації понад 10 партизанів. Слова зі справами у нацистів не розходилися. Так, за даними таємної польової поліції (ҐФП) при групі армій «Південь», тільки за жовтень -- грудень 1941 р. було розстріляно 2388 чол., кваліфікованих як «партизани», «диверсанти», «парашутисти».

Боротьба новостворених і погано навчених партизанських загонів із досконалою окупаційною машиною нацистів була виснажливою. Згадуючи ті часи, П. Вершигора писав: «То були важкі дні. Німець був сильним, сильним не тільки своєю технікою, військовим престижем, але сильним ще й нашим незнанням, нашою ненавченістю». Такої ж думки дотримувався й О. Сабуров, котрий зазначав, що «відсутність партизанської тактики багато в чому обмежувала дії партизанів, а там, де проводилися бойові операції, вони були малоефективними і здебільшого невдалими».

Після поразки німецьких військ під Москвою у грудні 1941 р. та загального наступу Червоної армії взимку 1942 р. намітилась активізація партизанського руху. В Україні особливо вдало діяли об'єднані загони С. Ковпака, М.Воронцова, О.Сабурова, О.Федорова, інших командирів, що базувалися у північних районах Чернігівщини та Сумщини. За даними НКВС УРСР, за період від 1 серпня 1941 р. до 1 березня 1942 р. українські радянські партизани знищили 1652 об'єкти військового призначення, у тому числі підірвали 27 ворожих ешелонів. Втрати противника в боях і диверсіях оцінювалися в 12 тис. солдатів і офіцерів, власні становили близько 600 бійців.

Зазначені вище партизанські загони, що діяли на російсько-українському порубіжжі, помітно дошкуляли окупантам. Про це свідчить, наприклад, щоденник фельдмаршала Ф. фон Бока. Ось деякі записи з нього за березень -- травень 1942 р.: «У тилових районах ведеться боротьба з партизанами, що, на жаль, теж коштує нам чималих втрат... У сутичках із партизанами в тилу 2-ї армії (Вейхс) діючі там угорські підрозділи охорони поки що зазнають поразок... Виснажливі бої з партизанами в тилу 2-ї армії... У тилових районах 2-ї армії (Вейхс) партизанам удалося підірвати залізничну лінію під Ворожбою. Рух на дві доби перервано».

Перебіг боротьби в Україні показав, що неузгодженість форм використання партизанських сил, відсутність єдиного керівного і координаційного центру помітно впливали на ефективність бойової діяльності партизанів. Одні загони занадто довго затримувались з виходом у тил ворога, інші -- самовільно покидали окуповану територію, не використавши існуючих можливостей для ведення збройної боротьби, частина партизанських загонів розпалася. Станом на 15 березня 1942 р. з 1376 загонів і груп, які були на обліку в НКВС УРСР, інформація про бойові дії надійшла лише від 141. Доля інших через відсутність зв'язку була невідомою. Партизани часто відчували брак засобів радіозв'язку, мінно-підривних пристроїв, автоматичної зброї, спорядження, медикаментів.

Поразки радянських військ у травневих боях 1942 р. на Кримському півострові і під Харковом спонукали Кремль радикально переглянути своє ставлення до партизанського руху, посиливши увагу до збройної боротьби в тилу ворога. 30 травня 1942 р. Державний комітет оборони (ДКО) ухвалив постанову про створення при Ставці Верховного Головнокомандування Центрального штабу партизанського руху (ЦШПР) та підпорядкованої йому системи спеціальних штабів для об'єднання керівництва і розвитку партизанського руху. При військовій раді Південно-Західного напряму було сформовано Український штаб партизанського руху (УШПР), який розпочав свою діяльність 20 червня 1942 р. Його очолив заступник наркома внутрішніх справ УРСР полковник Т. Строкач. Оцінюючи згодом створення системи партизанських штабів, маршал Г. Жуков у своїх спогадах зазначав, що це дозволило радянському керівництву «спрямовувати дії всіх сил партизанського руху в інтересах армії, координувати взаємодію партизанських загонів з операціями фронтів».

Ефективність здійснених заходів визнавав і генерал-полковник Л. Рендуліч, який писав: «Централізація керівництва партизанськими загонами була явною, адже при підготовці і проведенні якогось значного наступу німецьких або російських (радянських -- А.К., В.Л.) військ партизани у цьому районі негайно активізували свої дії з метою дезорганізації постачання і зриву зв'язку між частинами німецької армії, захоплення й ліквідації складів із боєприпасами і нападу на місця розквартирування військ. Ці дії були обтяжливими для армії, становлячи неабияку небезпеку».

Станом на 26 червня 1942 р. на обліку в УШПР перебувало 704 загони (26 800 чол.) і 622 винищувальні групи (1483 особи), але штаб мав радіозв'язок лише з 22 загонами (3310 бійців), котрі діяли у північних районах Лівобережної України. Відомості про діяльність інших формувань були відсутні. За даними центрального штабу, в Україні діяло 238 загонів чисельністю 12 133 бійців. У Москві були переконані, що можливості для розширення партизанського руху на території республіки використовувалися незадовільно.

На середину літа 1942 р. ситуація на території України була надзвичайно складною й несприятливою для розвитку партизанського руху. До того ж, сам УШПР перебував у стадії формування, постійно змінював місце дислокації, не мав у своєму розпорядженні належних засобів радіозв'язку з партизанами та необхідних матеріальних ресурсів (зброї, боєприпасів, мінно-підривних пристроїв тощо) для забезпечення діючих партизанських загонів.

Під натиском німців радянські війська залишали українські землі й 22 липня 1942 р. загарбники повністю захопили територію республіки, встановивши жорстокий окупаційний режим. Невдачі на фронті і відступ РСЧА з України позначилися на моральному стані населення. Гітлерівці шляхом каральних акцій проти непокірних, шантажу, демагогічних обіцянок намагалися залучити на свій бік найменш стійкі елементи і це їм частково вдалося. З цього приводу відомий партизанський командир М. Наумов говорив: «У партизани ніхто не йшов... Коли в місяць прийде до загону одна людина з оточення -- це вже добре». За його словами, нерідко доводилося застосовувати примусову мобілізацію, погрожуючи у разі відмови розстрілом.

Мали місце у той час й випадки дезертирства із загонів. Ось що записав 9 серпня 1942 р. у своєму щоденнику один із партизанських ватажків М. Попудренко (з'єднання О. Федорова): «Зі Щорсівського загону дезертирувало 11 чоловік. Узяли РПД (ручний кулемет Дегтярьова -- А.К., В.Л.); із Кіровського -- 9 чоловік. Мотив цих дезертирів простий: небажання брати участі в боях і бажання добре поїсти».

Згадані несприятливі обставини позначились і на бойовій активності партизанів. Зокрема, з українських теренів на територію Російської Федерації відступили з'єднання С. Ковпака і О. Федорова. А М. Попудренко визнавав, що їхнє з'єднання взагалі уникало активної боротьби, обмежуючись здебільшого оборонними діями.

Незважаючи на всі негаразди, партизанський рух в Україні все ж не занепав. Так, у звіті командування охорони тилу групи армій «Б» за серпень 1942 р. повідомлялося, що у зоні відповідальності зафіксована присутність 5 тис. партизанів, які діяли в районах Льгов -- Бахмач -- Щорс -- Грем'яч -- Середина-Буда, де відбулося 59 бойових зіткнень німців із партизанськими загонами. Відзначалася також активність партизанів на північ від лінії Дніпропетровськ -- Павлоград -- Лисичанськ і особливо на південний схід від Харкова. 1 вересня 1942 р. начальник СС і поліції України наказав «припинити негайно рух одиночних машин усіх систем у райхскомісаріаті Україна, в областях на північ від залізничної лінії Чернігів -- Овруч -- Білокоровичі -- Олевськ -- Сарни -- Ковель -- Любомль».

За даними поліції безпеки і СД Німеччини з окупованих східних територій, упродовж серпня -- вересня 1942 р. були зафіксовані бойові сутички з партизанами в районах Димера, Житомира, Чернігова, Конотопа, Путивля, Глухова, Сталіно, Кременчука.

Присутність партизанів у південних областях України в 1942 р. відзначають також документи румунської політичної поліції. Зокрема, у них ідеться про Одесу з прилеглими селами, Вінницю, Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Херсон та ін. При цьому наводяться факти розкриття й ліквідації 56 «організацій партизанів».

Водночас слід визнати, що хоча дії партизанів все частіше турбували німецьку окупаційну адміністрацію в Україні і вона вела систематичну боротьбу проти будь-яких антинацистських виступів, проте партизанський рух ще не поставив гітлерівців у критичне становище і його масштаби були незначними, аби суттєво впливати на перебіг подій на німецько-радянському фронті. Напади партизанів на об'єкти ворожого тилу не мали систематичного і цілеспрямованого характеру, не враховувалася при цьому й військова цінність цих об'єктів. Часто-густо партизанські командири захоплювалися боротьбою з дрібними поліцейськими гарнізонами та постами. Поза партизанським рухом залишалася більшість районів степової смуги і Правобережної України.

Малопомітною була діяльність партизанів на залізничних комунікаціях, які належали до найважливіших об'єктів в інфраструктурі вермахту в Україні. За період від 22 червня 1942 р. до 1 вересня 1942 р. радянські джерела зафіксували лише 107 підривів ворожих ешелонів, що було явно недостатньо, аби хоча б на деякий час дезорганізувати залізничні комунікації противника. У цьому контексті М. Попудренко відверто визнав у своєму щоденнику за 10 серпня 1942 р.: «Вірно одне, що на комунікаціях ми не працювали, а це для фронту має основне значення».

Хід бойових дій на фронті, головним чином у районах Сталінграду і Північного Кавказу, де німецькі війська досягли значних успіхів, змусив Москву уважніше поставитися до проблем партизанського руху. Наприкінці серпня 1942 р. до столиці СРСР були викликані командири і комісари найбільш активних партизанських формувань Білорусії, Російської Федерації та України, у тому числі Герої Радянського Союзу С. Ковпак та О. Сабуров. Після переговорів із партизанами в ЦШПР із ними зустрівся сам Й.Сталін. Відбулося дві бесіди, кожна тривалістю по 3-4 години.

Як згадував учасник тих зустрічей О. Сабуров, хоча Й. Сталін цікавився станом партизанського руху на окупованій території, багато разів перепитував про сили німців і партизанів, але справжнього уявлення про партизанську боротьбу, потреби її учасників він не мав. За словами О. Сабурова, голова ДКО був здивований, наприклад, тим, що партизани мають на озброєнні гармати та міномети, але не міг збагнути, навіщо вони їм. Із цього приводу Й. Сталін зробив зауваження начальнику ЦШПР П. Пономаренку, що він, начебто, подає йому невірні відомості. Урешті-решт дійшли порозуміння і було вирішено суттєво поліпшити постачання партизанів зброєю та боєприпасами, виділяти для цього авіатранспорт. Крім того, Й. Сталін погодився з пропозицією партизанських командирів примусово залучити до партизанської боротьби військовозобов`язаних осіб, які перебували на окупованій території. При цьому він зауважив: «Усіх треба піднімати, хочуть чи не хочуть вони йти воювати. У крайніх випадках розцінювати тих, хто не хоче воювати, як дезертирів».

Після згаданої наради, 5 вересня 1942 р., з'явився наказ наркома оборони СРСР «Про завдання партизанського руху», в якому зазначалося, що він стає однією з вирішальних умов перемоги над ворогом, ставилося завдання перетворити його на всенародний, залучивши ширші верстви населення. Основними завданнями партизанів визнавалися «руйнування тилу противника, знищення його штабів та інших військових установ, залізниць і мостів, підпалення й підрив складів і казарм, знищення живої сили, захоплення в полон або знищення представників німецької влади».

Ухвалені в Москві рішення щодо широкої активізації партизанського руху стосувалися й України. 2 жовтня 1942 р. ЦК ВКП(б) створив нелегальний ЦК КП(б)У, який мав «очолити партизанських рух в Україні і перетворити його на всенародний рух проти німецьких окупантів».

Осінь 1942 р. наближала докорінний злам у ході Другої світової війни на користь антигітлерівської коаліції, і пам'ятними подіями цього часу стали битва на Волзі, наступ британських військ під Ель-Аламейном та десантна операція західних союзників у Північній Африці. Суттєві зміни очікувалися й у характері збройної боротьби проти нацистських окупантів на території СРСР і, в першу чергу, в Україні.

Перший період партизанського руху був часом найтяжчих випробувань для щойно створених партизанських загонів, гірких поразок і прикрих втрат. Узагальнена характеристика бойової діяльності партизанів України подається у звіті оперативного відділу УШПР: «Головною вадою партизанського руху того періоду було те, що діючи загоні не вели систематично активних бойових дій, не проводили великих операцій з руйнування залізничних вузлів, промислових підприємств, відновлених німцями».

Другий період партизанського руху, який хронологічно датується кінцем листопада 1942 р. і завершується в 1943 р., позначився найбільшим його піднесенням на окупованій території, перетворенням на фактор оперативно-стратегічного значення. На цьому етапі завершилося створення мережі спеціальних органів для централізованого керівництва партизанським рухом, що набув масових форм. Було здійснено широкі заходи щодо підготовки відповідних кадрів і матеріально-технічного забезпечення партизанів.

У цей час помітно посилились антинацистські настрої на окупованих українських територіях. У жовтні 1942 р. батальйон пропаганди вермахту на південній ділянці Східного фронту повідомляв, що наступальні дії більшовиків, особливо тривалі бої під Сталінградом і ширші масштаби діяльності партизанів, розглядаються населенням України «як слабкість німецького вермахту», а тому «явно відчувається зростаюче негативне ставлення до німців і зневіра до їхніх заходів».

Поразки німців на фронтах та репресивна політика окупаційної адміністрації мали вирішальне значення для активізації всіх форм антинацистського спротиву. З цього приводу відомий німецький історик В. Ґерліц пише: «Партизанська війна була відповіддю на розстріли заручників, масову депортацію, голод та розруху».

Основним змістом партизанської боротьби в Україні в цей період стала реалізація розроблених ЦК КП(б)У і УШПР оперативних планів бойових дій на зимовий 1942-1943 рр. і весняно-літній 1943 р. періоди -- захоплення і утримання переправ через річки Десна, Дніпро, Прип'ять та допомога Червоній армії при оволодінні Києвом (вересень -- жовтень 1943 р.). Ці документи було схвалено вищим партійно- радянським керівництвом та узгоджено з командуванням відповідних фронтів.

Упродовж грудня 1942 р. -- березня 1943 р. завершилося становлення системи управління партизанським рухом в Україні. У підпорядкуванні УШПР перебували представництва при військових радах Воронезького, Південно-Західного і Південного фронтів та обласні штаби партизанського руху. Перші здійснювали керівництво партизанською боротьбою у прифронтовій смузі, другі -- у глибокому тилу противника. Сам УШПР із квітня 1943 р. перебував в оперативному підпорядкуванні Ставки Верховного Головнокомандування. Політичний контроль за діяльністю УШПР та його системи здійснював ЦК КП(б)У

У процесі виконання плану бойових дій партизанів України на зимовий період 1942-1943 рр. (1 листопада 1942 -- 1 квітня 1943 р.) чисельність особового складу партизанських формувань, що перебували в підпорядкуванні УШПР, збільшилася майже втричі. У лавах 74 загонів і з'єднань налічувалося 15 тис. бійців (не рахуючи місцевих партизанських загонів і груп). Гучний резонанс серед населення окупованих теренів мали рейди з'єднань С. Ковпака, Я. Мельника, М. Наумова, О. Сабурова та О. Федорова з Лівобережжя України на правий берег Дніпра в район білорусько-українського Полісся.

Для потреб партизан літаками за лінію фронту було перекинуто 3 гармати, 62 міномета, 109 протитанкових рушниць (ПТР), 67 кулеметів, 15,4 т вибухівки тощо. В обсягах поставок міномети, автомати і ПТР становили відповідно 70%, 145% і 230% від їх загальної кількості в партизанських формуваннях України. Крім того, партизанам було також поставлено близько 3 тис. одиниць зимового одягу. Помітно поліпшився стан радіозв'язку. Якщо на 12 серпня 1942 р. відділ зв'язку УШПР мав за лінією фронту лише 9 радіостанцій, то у січні 1943 р. їх кількість збільшилась до 25.

Невипадково у доповіді райхскомісара України у Берлін про становище в регіоні (березень -- квітень 1943 р.) зазначалося, що завдяки постачанню партизанів із радянського тилу їх діяльність у північній частині Волинської, Житомирської та Київської областей помітно активізувалася. Водночас Е. Кох наголошував, що за січень -- квітень 1943 р. кількість диверсій на залізницях Ковель -- Київ і Брест -- Козятин -- Київ становила, відповідно, 110 та 56. Усього ж у першому кварталі 1943 р., за даними оперативного відділу УШПР, було підірвано 155 ворожих ешелонів на 183 ділянках залізниць.

Не обійшли увагою гітлерівці й рівень централізованого управління партизанськими силами. У січні -- лютому 1943 р. поліція безпеки і СД Німеччини зробила висновок, що великі партизанські формування мають єдине керівництво, з яким підтримують постійний зв'язок, і що головним їх завданням є дезорганізація тилу німецьких військ, особливо руйнування шляхів сполучень, зрив постачання військових частин на фронті.

Позитивні зрушення сталися і в діяльності партизанської розвідки. Упродовж жовтня 1942 р. -- квітня 1943 р. УШПР отримав від партизанів понад 800 розвідувальних донесень, що було в п'ять разів більше, ніж за січень -- вересень 1942 р.

Але найбільш дошкульного удару партизани України завдали ворогу в ході реалізації оперативного плану бойових дій на весняно-літній період 1943 р. При цьому головна увага зосереджувалася на комунікаціях вермахту. Порівняно з попереднім часом ці заходи були значно краще забезпечені у кадровому і матеріально-технічному плані.

Через труднощі, пов'язані з транспортуванням людей і вантажів на окуповану територію, активні дії партизанів розпочалися з середини червня 1943 р. У глибокий тил ворога рушили з'єднання С. Ковпака, Я. Мельника, М. Наумова, О. Федорова, інших командирів. Незабаром командування оперативного тилу групи армій «Південь» зафіксувало 135 випадків появи у зоні своєї відповідальності партизанських загонів і з'єднань, а у серпні 1943 р. вже повідомлялося, що відбулося понад 940 боїв із партизанами. 9 серпня 1943 р. командуючий німецькими окупаційними військами в Україні (на теренах райхскомісаріату) розтлумачив своїм підлеглим, що вся контрольована німцями українська територія вважається партизанським районом.

Особливого резонансу набув рейд у Карпати з'єднання С.Ковпака (червень -- вересень 1943 р.). Попри втрати, партизани помітно дезорганізували діяльність німецької адміністрації на Станіславщині та підштовхнули до антифашистської боротьби підпільні структури ОУН(б). Рейд ковпаківців до Галичини у черговий раз підтвердив уразливість у цьому регіоні позицій німецької влади від дій добре вишколених і гарно озброєних партизанських формувань, однак ЦК КП(б)У та УШПР не змогли скерувати туди інші партизанські формування. Про те, як рейд ковпаківців збурив нацистське керівництво, свідчить телеграма-блискавка райхсфюрера СС Г.Гіммлера на адресу групенфюрера СС Е. фон дем Бах-Зелевського (3 серпня 1943 р.), який відповідав за боротьбу з партизанами на Сході. В ній містився категоричний наказ «живим чи мертвим» захопити С.Ковпака.

Особливо відчутних збитків зазнали гітлерівці від диверсійних дій українських партизанів. За період від 1 квітня до 1 серпня 1943 р. було підірвано 713 ешелонів, унаслідок чого знищено або ж ушкоджено 788 паровозів, 8030 платформ, цистерн, вагонів, зруйновано 57,5 км рейок, здійснено 8 нападів на залізничні станції. Під ударами партизанів у цей період перебувало 40 залізничних напрямків і ділянок загальною довжиною близько 4 тис. км.

Починаючи з весни 1943 р. під впливом подій на фронтах світової війни, де війська антигітлерівської коаліції здобували перемогу за перемогою, населення окупованих районів України почало активніше вступати до лав партизанів. Однак зростання чисельності партизанських формувань з огляду на брак озброєння відбувалося повільно. А це, своєю чергою, обмежувало можливості партизанського руху щодо розширення масштабів збройної боротьби у ворожому тилу у весняно-літній період 1943 р. Попри те, що на 1 серпня 1943 р. УШПР мав у своєму підпорядкуванні 116 загонів і 31 партизанську групу (всього 25 тис. бійців), ця чисельність виглядала явно недостатньою для реалізації масштабних і складних бойових завдань у ворожому тилу.

Уже наприкінці травня 1943 р. командир партизанського загону А. Грабчак повідомляв УШИР, що до нього щоденно приходить 20-30 добровольців, але через брак зброї він не може їх прийняти. Незабаром до штабу надійшла радіограма від керівника кам'янець-подільських партизанів С. Олексенка зі скаргою на відсутність необхідної кількості озброєння і неможливість із цієї причини приступити до виконання бойових завдань. Не краще виглядала ситуація і в наступні місяці. А за повідомленням уповноваженого ЦК КП(б)У по Київщині І. Чепурного (16 серпня 1943 р.), до партизанських загонів області за наявності зброї можна було б прийняти до 5 тис. чол.

У цьому контексті слід зауважити, що брак зброї помітно впливав на стан руху Опору й у Західній Європі. З цього приводу керівник «Воюючої Франції» генерал Ш. де Ґолль писав: «Фактично контингенти бійців внутрішніх сил перебували у прямій залежності від озброєння, яке їм давалося».

Виконати в повному обсязі завдання плану бойових дій партизанських загонів на весняно-літній період 1943 р. не вдалося. Однією з причин цього були прорахунки ЦК КИ(б)У й УШИР щодо об'єктивної характеристики стану партизанських формувань України, недооцінка здатності противника захистити свій тил. Перед партизанами часто-густо ставилися завдання, які перевищували їх реальні можливості, що призводило до невиправданих втрат. Саме з цієї причини було змушене повернутися з Карпат з'єднання С. Ковпака, а партизани Я. Мельника не зуміли закріпитися на теренах Вінниччини. Не вдалося пробитися у південні райони України та в Молдавію іншим партизанським загонам і з'єднанням.

У ході виконання згаданого плану радянські партизанські формування наразилися на неочікувано сильний спротив із боку ОУН та УИА. Ця обставина не дозволила вивести оперативні групи ЦК КП(б)У й УШИР на територію Дрогобицької, Львівської, Станіславської і Чернівецької областей. Крім з'єднання С.Ковпака, у Галичину не змогли пробитися інші партизанські формування.

Звільнення території України від нацистів, яке розпочалося після битви під Курськом, висунуло перед українськими радянськими партизанами нові завдання. 15 вересня 1943 р. військова рада Воронезького фронту затвердила розроблений УШИР план захоплення партизанськими загонами переправ через Десну, Прип`ять, Дніпро і сприяння радянським військам у взятті Києва. Для участі у цих діях передбачалося залучити 11 партизанських формувань чисельністю понад 17 тис. бійців. 22 вересня УШИР поінформував командуючого Центральним фронтом К. Рокосовського про те, що його загони отримали вказівки взаємодіяти з військами.

Починаючи з 19 вересня 1943 р., партизани Чернігівщини і Київщини приступили до організації й утримання переправ для радянських військ на Десні, Прип'яті, Дніпрі у зоні відповідальності Центрального, Воронезького та Степового фронтів. Усього було організовано 25 переправ, у тому числі 3 -- на Десні, 12 -- на Дніпрі, 10 -- на Прип'яті. Військова рада Воронезького фронту в наказі від 10 жовтня 1943 р. наголошувала, що партизанські формування І. Бовкуна, М. Таранущенка, В. Ушакова, Ю. Збанацького, І. Хитриченка та Г. Иокровського «поставлене їм бойове завдання щодо захоплення й утримання до підходу частин Червоної армії переправ на ріках Десна, Дніпро і Прип'ять виконали успішно».

Що стосується участі партизанів у звільненні від окупантів столиці України, то ця акція вийшла невдалою. Партизанські формування, які дислокувалися на Правобережній Україні, не зуміли своєчасно вийти у визначені їм райони, а противнику, зі свого боку, удалося зірвати наступ радянських військ на Київ із Букринського плацдарму. Лише кавалерійське партизанське з'єднання М.Наумова з північного заходу зуміло наблизитися до міста на 40-50 км, але було відкинуте гітлерівцями.

За цих обставин УШПР поставив перед партизанськими формуваннями завдання розгорнути бойові і диверсійні дії в оперативному тилу німецького військового угруповання, що утримувало Київ. 9 жовтня 1943 р. у донесенні коменданта 585-го армійського району (4-а танкова армія) повідомлялося, що партизани, отримуючи постачання повітрям, готуються до завдання ударів по німецьких військах західніше Києва. У зв'язку з цим командування противника зажадало від своїх частин активними діями знищити всіх партизанів у зонах відповідальності (частина Житомирської та Київська обл.).

Упродовж 3-15 грудня 1943 р. 3-й польовий відділ 5-го управління НКДБ СРСР на підставі аналізу перехоплених німецьких і румунських документів інформував УШПР про активні дії партизанів на території Житомирської області, у тилу 1-ї танкової і 8-ї польової армій вермахту в районах Дніпропетровська і Кіровограда, а також на території Вінницької та Одеської областей.

Другий період партизанського руху став часом найбільших досягнень партизанів України в бойовій, диверсійній і розвідувальній діяльності. Характеризуючи можливості українських партизанів, генерал армії М. Ватутін відзначав їх здатність самостійно і разом з частинами Червоної армії здійснювати серйозні і великі за масштабами військової операції.

Упродовж 1943 р. партизанські загони та з'єднання, що підпорядковувались УШПР, здійснили 292 напади на гарнізони, комендатури і кущі поліції, 24 -- на штаби військових і тилових підрозділів і частин противника, 19 -- на залізничні станції, оволоділи 21 районним центром. Було підірвано 3688 ворожих ешелонів. Від партизанів до УШПР надійшло 1260 донесень, що містили 2011 фактів розвідувального характеру. Зазначені показники були найвищими за всю історію партизанської боротьби в Україні.

На завершальному етапі визволення території України від гітлерівських окупантів (січень -- серпень 1944 р.), який став третім періодом партизанського руху, перед партизанами постало завдання активними діями, спрямованими на дезорганізацію тилу ворожих військ, сприяти бойовим операціям Червоної армії. При цьому пріоритетне значення надавалося виходу загонів і з'єднань на територію Західної Волині та в Галичину. Однак ЦК КП(б)У й УШПР не врахували деякі важливі обставини, а саме можливості німецької оборони і наявність у західному регіоні формувань ОУН та УПА. Сили партизанських формувань, що мали діяти за складних бойових і політичних умов, явно перебільшувалися. Поза увагою залишилась та обставина, що чимала частина особливого складу загонів і з'єднань, воюючи впродовж 1941-1943 рр., відчувала велику фізичну і моральну втому, що позначалося на боєздатності.

На початку 1944 р. найбільш високою була концентрація партизанських сил на території Рівненської та Житомирської областей, де перебувало 18 з'єднань у складі 115 загонів чисельністю близько 30 тис. чол. Цю обставину використало радянське командування, котре при проведенні Рівненсько- Луцької наступальної операції 27 січня -- 11 лютого 1944 р. відвело в ній помітну роль партизанам, які, за словами командуючого 13-ю армією М. Пухова, проявили себе «грізною силою в боротьбі з окупантами». Загони і з'єднання не тільки активно взаємодіяли з наступаючими радянськими військами, а й самостійно вибивали гітлерівців із населених пунктів, утримуючи їх до підходу частин Червоної армії. Результативними були диверсійні дії партизанів. Проте спроби пробитися на територію Галичини виявилися невдалими. Крім з'єднань П. Вершигори, М. Наумова, М. Шукаєва у той регіон не вийшло жодне інше формування. Та й партизани П. Вершигори і М. Наумова не довго затримались у Дрогобицькій та Львівській областях і були змушені з втратами відступити на польські терени, а загін М. Шукаєва перейшов у Словаччину. Головна причина цих невдач крилася в активній протидії ОУН та УПА, а також відсутності підтримки партизанів із боку українського населення. Ще 17 березня 1944 р. заступник начальника УШПР І. Старинов в одній з інформацій до УШПР писав, що радянським партизанам на території Тернопільської і Львівської областей діяти буде важче, ніж у Німеччині (!).

Перейшовши на територію Польщі та відчуваючи підтримку з боку місцевого населення, з'єднання П. Вершигори, М. Наумова й інших партизанських командирів завдали чимало клопоту гітлерівцям. Уже 1 березня 1944 р. відділ іноземних армій Сходу генерального штабу сухопутних військ Німеччини зазначав, що в північно-західній частині тилу групи армій «Південь» добре озброєні радянські партизанські формування вступили на територію Генерал- губернаторства і здійснюють численні диверсійні дії, загрожуючи залізничним лініям Перемишль -- Люблін, Львів -- Люблін та деяким військовим і промисловим об'єктам.

Високо оцінював бойові риси українських партизанів, що діяли у польсько-українському порубіжжі, держсекретар Генерал-губернаторства В. Коппе, який на нараді у Кракові (12 травня 1944 р.) сказав: «Це формування суто військові. Офіцери і підофіцери -- досвідчені бійці, навчені тактиці, стратегії. Дуже складно знищити таку банду. Серед банд панує також дуже сильна дисципліна». Пізніше згаданий посадовець зазначив, що партизани є нечуваними, фанатичними бойовиками, які «усвідомлюють свою роль».

Німецький історик В. Ґерліц назвав з'єднання М. Наумова «чудовим прикладом ведення оперативної партизанської війни». За його словами, радянські партизани тривалий час завдавали ударів із лісових районів у витоках річок Західний Буг і Стрий по важливих комунікаціях, а німецьким військам так і не вдалося їх розбити.

На завершальному етапі визволення території України, у січні -- серпні 1944 р., партизанські загони і з'єднання пустили під укіс 1015 ешелонів противника, зруйнували 464 залізничних і шосейних мостів, розгромили 52 штаби і гарнізони, знищили 638 одиниць бронетехніки, 4647 автомашин, завдали ворогові втрат у живій силі. Оцінюючи діяльність українських радянських партизанів на цьому етапі, можна, на нашу думку, послатися на твердження відомого німецького воєначальника, генерал-полковника Г. Ґудеріана: «Дії партизанів наприкінці війни, -- згадував він, -- особливо активізувалися й охоплювали всі райони бойових дій. Це примушувало використовувати для боротьби з партизанами цілі з'єднання, які були вкрай необхідні на фронті».

У порівнянні зі збройними акціями європейського руху Опору бойові дії радянських партизанів у тилу нацистських окупантів виглядали значно більш масштабними. Учасники руху Опору, за винятком Югославії, рідко діяли великими формуваннями (500 і більше бійців), не прагнули постійно контролювати певні території, їхня бойова діяльність здебільшого мала форму диверсійних дій. Особливістю радянського партизанського руху була його політична однорідність, тоді, як в європейському русі Опору взаємодіяли різні політичні чинники.

Здобутки і втрати партизанського руху України

Партизанський рух 1941-1944 рр. в Україні пройшов складний і драматичний шлях розвитку, перетворившись на важливий фактор вигнання з української землі гітлерівських окупантів. Упродовж 1941-1944 рр. партизанські загони розгромили 411 ворожих гарнізонів, комендатур та кущів поліції, 56 штабів частин і з'єднань противника, захопили з боєм 139 районних центрів та інших населених пунктів і об'єктів, вивели з ладу 402 промислових підприємства, 59 електростанцій, 1117 сепараторних пунктів, 915 складів тощо.

Особливо відчутних ударів партизани завдавали по транспортній системі гітлерівців. У ході диверсій було підірвано 4958 ешелонів та 61 бронепотяг, виведено з ладу 5294 паровози, близько 52 тис. вагонів, платформ, цистерн; розгромлено 44 залізничні станції, знищено 607 залізничних і 1589 шосейних мостів. На річках України потоплено 105 плавзасобів.

У боях і диверсіях партизанськими загонами підбито і пошкоджено понад 3,6 тис. одиниць бойової техніки та озброєння, 13,5 тис. автомашин і 1444 трактора. Серед трофеїв партизанів: 13 танків і бронемашин, 190 гармат, 67 ПТР, 506 мінометів і гранатометів, 3217 кулеметів, 5971 автомат, 60 355 гвинтівок, 2903 пістолети, 63,3 тис. мін і снарядів, 27,2 тис. гранат, 12,2 млн набоїв, 28 т вибухівки. Відчутними були втрати ворожих військ у живій силі.

Партизанські загони надіслали керівним центрам 3625 розвідувальних повідомлень, з яких переважна більшість містила дані про дислокацію штабів і гарнізонів (1013), перегрупування живої сили і техніки (453), стан і роботу транспорту (429), наявність оборонних споруд (362) та ін. За оцінкою, наприклад, начальника III відділу абверу полковника Г.Шмальшлеґера, частка даних, отриманих розвідорганами Червоної армії від партизанів упродовж року, починаючи з весни 1943 р., становила понад 80% від загальної кількості інформації, що надійшла з-за лінію фронту.

Значним був вплив бойової і диверсійної діяльності партизанів на морально-психологічний стан окупантів та їхніх пособників. Генерал-полковник Г. Ґудеріан, аналізуючи досвід війни на Східному фронті, визнавав, що партизанська війна стала справжнім лихом, негативно впливаючи на моральний дух вояків на фронті. Це в повному обсязі стосувалося й представників окупаційної адміністрації (особливо на низовому рівні), які постійно відчували загрозу своєму життю від партизанів. Сама присутність «народних месників» та їх активність помітно впливали на поведінку, настрої місцевого населення, його ставлення до окупантів. Фізично знищуючи поліцейських, старост та інші пособницькі елементи, партизанські загони сприяли ізоляції окупантів, зривали їх господарські заходи.

Уже у жовтні 1942 р. німецькі експерти з питань пропаганди на південній ділянці Східного фронту констатували, що діяльність партизанів створила серед населення «атмосферу загальної невпевненості, спричинивши готовність до поширення найбільш неймовірних чуток», а також підкреслювали, що місцеві мешканці повільно і тільки під тиском здають окупантам продовольчі ресурси, не чинять жодного спротиву партизанам та втрачають повагу до німецького керівництва. Зазначені вище обставини ще в XIX ст. передбачив видатний німецький військовий теоретик К. Клаузевіц, наголошуючи, що дії «озброєного народу» в тилу окупаційної армії поміж іншим «викликають острах та посилюють моральне враження».

У партизанському русі на території України брали участь представники 62 національностей СРСР, антифашисти з багатьох країн Європи. Основу ж партизанських формувань становили українці -- 59%, росіяни -- 22,2% і білоруси -- 6,6%. За партійною ознакою склад партизанів був таким: комуністи -- 13,9%, комсомольці -- 19,9%, інші -- безпартійні. Представниць жіночої статті було 6,1%.

Строкатим із погляду мотивації вступу до партизанських загонів був їх особовий склад, в якому можна виділити такі категорії: зараховані за вказівками партійних і комсомольських комітетів, органів НКВС; добровольці з патріотичних та ідейних міркувань; військовослужбовці-оточенці або втікачі з таборів полонених; особи, які пішли в партизани задля помсти окупантам за вчинені злочини; люди, мобілізовані самими партизанськими загонами на окупованій території; колишні поліцаї з числа місцевих жителів і полонених; випадкові особи, які у час військової завірюхи примкнули до партизанів.

У фаховому плані найбільш підготовленими до партизанської діяльності були військовослужбовці і співробітники НКВС, а найбільш стійкими партизанами стали ті, хто прийшов у партизанський рух із патріотичних, ідейних мотивів або задля помсти окупантам. Кількість зазначених вище осіб, на нашу думку, становила в партизанському русі України приблизно 30-35%.

За мужність і героїзм у боротьбі з нацистськими окупантами звання Героя Радянського Союзу здобули майже 100 партизанів України, а С.Ковпак і О. Федоров були відзначені двома медалями «Золота Зірка» та стали єдиними, хто мав такі високі нагороди серед усіх партизанів колишнього СРСР. Ордени і медалі заслужили десятки тисяч учасників партизанського руху в Україні.

Говорячи про партизанський рух 1941-1944 рр. на всій окупованій території СРСР, включаючи й Україну, слід, мабуть, визнати, що радянські партизани у ставленні до нацистів та їх пособників не дуже переймалися моральними нормами або приписами міжнародних конвенцій. Полонених, як правило, після допитів знищували, а до пособницьких елементів, перед тим, як їх стратити, нерідко застосовували тортури. Безпощадність і відсутність милосердя у ставленні радянських партизанів до своїх ворогів були обумовлені, головним чином, жорстокими діями нацистів та їх спільників щодо місцевого населення, проти родин і близьких учасників партизанського руху. Нерідко ненависть до противника, який виступав в образі класового ворога, підсилювалася ще й офіційною пропагандою.

Відзначаючи помітні здобутки партизанів у боротьбі з нацистськими окупантами та їх допомогу Червоній армії, усе ж є підстави стверджувати про невикористані можливості партизанського руху. Першими на це звернули увагу представники німецької сторони. Зокрема, генерал-полковник вермахту Л. Рендуліч висловив переконання, що радянське керівництво «було далеке від того, аби використати всі можливості для організації і ведення боротьби в тилу противника». Такого ж погляду зараз дотримується багато вітчизняних і зарубіжних дослідників.

Прорахунки вищого партійно-радянського керівництва у справі використання партизанського руху на випадок війни та повільне здійснення в 1941-1942 рр. заходів щодо оптимізації форм оперативного керівництва партизанами та їх ефективного використання добре відомі і це стосувалося всієї окупованої території СРСР.

Щодо України, то її територія, на нашу думку, з оперативного погляду мала б привернути пильну увагу у плані організації антинацистської збройної боротьби. Саме тут німці мали найбільш розгалужену тилову структуру і надзвичайно вразливі комунікації. Під час битв за Кавказ, Сталін- град і на Курській дузі (1942-1943 рр.) більшість перевезень вермахту здійснювалася через українську територію, сюди на відпочинок і переформування відводилися німецькі фронтові з'єднання, проводився середній і дрібний ремонт бойової техніки. Україна стала головним постачальником продовольства і фуражу для потреб противника.

Хоча на українській території, крім північних районів, були відсутні великі лісові масиви як бази для укриття партизанських сил, проте можливості для дій мобільних (50100 бійців) загонів та диверсійних груп тут, на нашу думку, були цілком сприятливі. Однак реалізувати цей потенціал у цілому не вдалося. На рубежі 1942-1943 рр. начальник ЦШПР П. Пономаренко звертав увагу Й. Сталіна на стратегічне значення України для розвитку партизанського руху, підкреслюючи, що цю обставину добре розуміють німці.

Проте у Кремлі не відчувалося бажання посилити увагу саме до бойової і диверсійної діяльності українських партизанів. Москва не надавала партизанській боротьбі в Україні пріоритетного значення у загальносоюзних заходах щодо розвитку руху Опору на окупованих теренах СРСР. Більше уваги приділялося партизанам Білорусії і Російської Федерації.

Не на висоті виявилося й партійно-радянське керівництво України, яке впродовж першого року війни не спромоглося видати жодної постанови з розвитку партизанського руху і практично не порушувало цих питань перед Москвою, як, наприклад, це робили білоруські очільники. Незначною в 1941-1942 рр. була й чисельність партизанів України. Якщо на 1 жовтня 1941 р. за списками 738 партизанських загонів і 191 диверсійної групи значилося близько 28 тис. осіб, то на 1 липня 1942 р., за даними Москви, в Україні вважалися діючими лише 238 загонів чисельністю понад 12 тис. чол.

Повільно зростала чисельність учасників партизанського руху в Україні і в наступний час. Якщо протягом 19431944 рр. і спостерігався значний наплив місцевого населення до лав партизанів, однак відсутність у достатній кількості озброєння та боєприпасів сильно обмежувала зростання чисельності партизанських формувань України. На це впливала також нестача кваліфікованих командно-штабних кадрів, фахівців розвідки і мінно-підривної справи. В окремих формуваннях налічувалося до 30% (і більше) неозброєних партизанів.

Станом на 1 серпня 1945 р. за списками, що надійшли до УШПР, значилося 174 944 учасники партизанського руху. Із них за списками 4-го управління НКВС УРСР за червень 1941 р. -- червень 1942 р. пройшло 33 049 осіб і за даними УШПР за 1942-1944 рр. -- 141 895 чол. Але реальна чисельність діючих партизанських формувань була зовсім іншою. За даними оперативного відділу УШПР, вона виглядає так: червень 1942 р. -- 4043, грудень 1942 р. -- 6954, січень 1943 р. -- 8582, вересень 1943 р. -- 34 170, січень 1944 р. -- 43 291 особа (за іншими даними -- 47 789 чол.). Проте у 1960-1970-х рр. за вказівкою ЦК Компартії України проводилося додаткове виявлення учасників антифашистської боротьби в Україні. Унаслідок цієї роботи було підраховано, що в лавах партизанів, начебто, перебували 501 750 осіб.

Наведені вище дані про чисельність учасників партизанського руху потребують, на наш погляд, узгодження з кількістю озброєння, яке вони отримали з радянського тилу або захопили у противника. А тут вимальовується така картина: на озброєнні організованих партизанів (174 944 особи) було майже 95 тис. одиниць озброєння -- гармат, мінометів, ПТР, кулеметів, автоматів, гвинтівок, пістолетів, що у цілому відповідало чисельності особового складу загонів і з'єднань, підпорядкованих ЦК КП(б)У і УШПР. Що стосується 326 806 осіб, належність яких до партизанів було додатково встановлено у 1960-1970-х рр., то важко оцінити як рівень забезпечення їх зброєю, так і масштаби діяльності. Отже, можна стверджувати, що активну боротьбу з нацистськими окупантами в Україні вело не більше 10% узятих на облік учасників партизанського руху, тобто близько 50 тис. осіб, що переконливо свідчить про недостатнє використання радянською стороною фактора партизанської війни.

Важливе значення для розвитку партизанського руху в Україні мали настрої місцевого населення. На них впливали як події на фронтах війни і політика окупаційної влади, так і поведінка самих партизанів. На стосунках населення з останніми негативно позначалися так звані «господарські» операції партизанських загонів, спрямовані на поповнення продовольчих запасів. Частину продовольства партизани вилучали у нацистів, решту доводилося добувати за рахунок місцевого населення. При цьому поряд із добровільною передачею партизанам харчів і фуражу мали місце реквізиції та самопостачання подекуди із застосуванням примусових заходів. Особливо це стосувалося західних областей України, мешканці яких прихильно ставилися до ОУН та УПА й воліли матеріально підтримувати саме повстанські підрозділи.

Переважна більшість партизанських командирів розуміла аморальність таких дій, але часто вони обумовлювалися складними обставинами. У листі від 19 грудня 1943 р. командира 2-го Рівненського партизанського з'єднання І. Федорова до О. Федорова (Чернігівсько-Волинське з'єднання) існуюча система постачання, коли партизани обох формувань вилучали продовольство з одних і тих самих сіл, називається неправильною й зазначається, що «народ ясно і справедливо ображається». І. Федоров пропонував розподілити села, адже непродумана практика самопостачання псує відносини партизанів із місцевим населенням. Невипадково у резолюції наради членів нелегального ЦК КП(б)У з командирами і комісарами партизанських з'єднань у районі білорусько-українського Полісся, що відбулася 28-29 травня 1943 р., наголошувалося: «Засудити і заборонити шкідливу, непартійну практику натуральних податків на селян у тилу ворога, яка проводиться окремими партизанськими загонами і яка викликає незадоволення у місцевого населення та порушує правильні, радянські взаємини з ними».

Незважаючи на прагнення партизанського командування рішучими заходами підтримувати серед особового складу дисципліну, нерідко траплялися прояви мародерства щодо місцевого населення. 3 березня 1943 р. інформатор «Кармен» надіслав на ім'я начальника УШПР Т.Строкача зі з'єднання С.Ковпака таку радіограму: «Повідомляю, що багато хто із загону займаються мародерством, беруть усе, що трапляється їм під руку, аж до того, що беруть ковдри, простирадла, білизну потрібну і непотрібну їм. Командування ніяких заходів не вживає». Дещо емоційною і водночас відвертою є частина радіограми відомих партизанських радистів О.Хабла і М.Вовчик-Блакитної зі з'єднання Л.Іванова до УШПР від 26 квітня 1944 р. «Мародерство, -- ідеться в ній, -- сягнуло вищих меж і населення вважає нас безжалісними бандитами. Зараз з'єднання майже нешкідливе для німців, є великим паразитом для населення і завдає шкоди, налаштовуючи населення проти радянських партизанів».

Хоча, на наш погляд, морально-політичний стан більшості учасників партизанського руху можна вважати загалом задовільним, проте негативних проявів у ньому уникнути не вдалося. Основними причинами цього було те, що в умовах війни помітно змінилася система моральних цінностей, усвідомлення суспільно-державних ідеалів, чому опосередковано сприяла слабка постановка політико-виховної роботи серед партизанів. Уже впродовж жовтня 1941 р. -- липня 1942 р. в Україні відбулося різке зменшення кількості партизанських загонів і скорочення їх чисельності. І не останню роль у цьому відіграв людський фактор: брак фахових та ідейно загартованих керівників, слабкість дисципліни, низький моральний стан частини учасників партизанського руху.

Наприкінці 1941 р. оргінструкторський відділ ЦК КП(б)У, вивчаючи причини зниження бойової активності партизанських загонів, розвалу окремих із них, а також виходу частини загонів з окупованої території в радянський тил відзначав, що не завжди ретельно вивчалися ділові риси командно-політичного складу, допускалося порушення принципів індивідуального відбору кандидатів у партизани, недостатнім був рівень політико-виховної роботи серед особового складу загонів. Усунути подібні прояви було складно, адже ключ до розв'язання проблеми перебував, на нашу думку, у руках партизанських командирів та їх найближчих соратників, авторитет яких тримався фактично не на повноваженнях згори, а винятково на особистих рисах і поведінці за екстремальних умов партизанського побуту та діяльності. І це був важкий тягар, який виявився для багатьох непосильним.

У силу обставин в умовах воєнного лихоліття командирами і начальниками штабів партизанських загонів на території України ставали люди різного віку, освітнього й культурного рівнів, що не могло не позначитися на їх поведінці та діяльності. Виробити з такого «матеріалу» фахових і талановитих керівників, здатних оволодіти мистецтвом управління строкатим партизанським колективом, було доволі складним завданням. До того ж, влучно зазначав К. Клаузевіц, багатьом вождям «народної війни» притаманні честолюбство і самодурство. На засіданні нелегального ЦК КП(б)У 26 листопада 1942 р. керівник підпільно-партизанським рухом на Чернігівщині О. Федоров зауважував, що «в підпіллі королів розвелося до дідька, треба їх закликати до порядку».

Український радянський письменник М. Шеремет, який у грудні 1942 р. -- квітні 1943 р. перебував у партизанських з'єднаннях С. Ковпака й О. Федорова, у доповідній записці на ім'я М. Хрущова наголошував, що в багатьох партизанських командирів «дуже розвинене самолюбство» і рекомендував ЦК КП(б)У декому з них «прищепити почуття більшовицької скромності і відповідальності». А капітан Я. Коротков, відряджений УШПР до Сумського партизанського з'єднання, у листі від 21 березня 1943 р. на ім'я Т. Строкача писав, що С. Ковпак і С. Руднєв «вважають себе “царем“ і “богом“».

Після утворення УШПР, який перебрав на себе централізоване керівництво партизанським рухом і прагнув встановити контроль за діяльністю загонів, між штабом і партизанськими командирами виникали постійні суперечності. З кінця 1942 р. штаб почав надсилати за лінію фронту у формування своїх представників для ознайомлення з їх реальним станом та постановки нових завдань. Це не могло подобатися багатьом партизанським ватажкам, які впродовж 1941-1942 рр. звикли до самостійного існування та ведення бойових дій на власний розсуд.

Окремі партизанські командири були схильні брати «таймаут» у збройній боротьбі. Показовими у цьому контексті є свідчення М. Попудренка. Ось деякі нотатки з його щоденника: «14.09.42. Факт залишається фактом, ми з противником не боролись... Мені здається, що коли б нам не треба було їсти, тоді б ми не чіпали і поліцію. Подивишся на свої дії і бачиш: весь час ведемо оборонну війну. Коли на нашу оборону наткнуться -- ведемо бій, після підемо і т.п. [...] 12.06.43. Відверто кажучи, ми за три з невеликим місяця нічого суттєвого не зробили. Чотири рази посилали на залізницю, але безрезультатно, і дві операції безуспішні. Живемо та хліб переводимо. Правда, був час, коли щоденно вели бої, а хліба не бачили».

Факти уникнення партизанськими загонами і з'єднаннями виконання бойових завдань, які ставилися перед ними ЦК КП(б)У й УТТТТТР, були непоодинокими. Коли на початку лютого 1943 р. Сумський об'єднаний загін під командуванням М. Наумова мав вирушити у свій відомий «Степовий рейд», то група командирів і партпрацівників Сумщини почала опиратися цьому задуму. Тому 28 лютого 1943 р. УШПР надіслав таку радіограму на адресу сумських керівників: «Усі загони вашого з'єднання підпорядковані лише Наумову, наказ якого виконувати беззаперечно. Питання направлення загонів на правий берег Дніпра погоджене з ЦК КП(б)У й обговоренню на обкомі (партії) не підлягає».

15 травня 1943 р. помічник начальника оперативного відділу УШПР П. Горлач, котрий перебував у партизанських з'єднаннях на Поліссі, інформував Т. Строкача, що О. Сабуров не бажає виконувати бойові завдання згідно з планом дій на весняно-літній період 1943 р., хоч його з'єднання забезпечене всім необхідним і виглядає боєздатним. А справа пояснювалась просто -- ішлося про вихід для бойових дій на територію Західної України, де партизанам активно протистояли формування українських націоналістів.

ЦК КП(б)У й УШПР завважили зазначену вище негативну тенденцію, а тому 15 липня 1943 р. політбюро ЦК у своїй постанові вказувало, що «деякі загони рідко проводять бойові операції, а часом також відсиджуються і своєю пасивною поведінкою віддають ініціативу до рук ворога». Крім того, як згадував П. Вершигора, «у більшості великих партизанських формувань, що особливо широко виросли до 1943 р., була певна тенденція триматися так званої “лісові тактики“», тобто ухилятися від бойових дій у степових районах України. На цьому наголошував і М. Наумов. У своєму щоденнику під 2 січня 1944 р. він критикував В. Бегму, О. Сабурова та С. Маликова, які «засиджувалися» в болотах і лісах.

Особливо відчувалося небажання окремих партизанських командирів на початку 1944 р. йти рейдами в Галичину, як цього вимагали ЦК КП(б)У й УШПР. За словами М. Наумова, багато командирів «не хотіли йти туди», бо розуміли, що зіткнуться з багатьма труднощами. Це стосувалося й Сумського партизанського з'єднання, яке після С. Ковпака очолив П. Вершигора. За його словами, частина командирів і бійців, особливо зі старих кадрів, виявляла небажання йти в рейд, посилаючись на стан здоров'я та вимагаючи відпустки. Лише ознайомивши партизанів із вказівками ЦК КП(б)У й УШПР, командир навів лад і вгамував особовий склад, але частину бійців довелося таки відправити додому.

А ось красномовний запис від 15 січня 1944 р. у щоденнику Героя Радянського Союзу, командира партизанського загону ім. Й. Сталіна Г. Балицького (з'єднання О. Федорова): «Можна сказати одне, що дуже нудно і прикро сидіти без справи. Настав такий відповідальний період, а ми, чорт забирай, сидимо і не воюємо, не б'ємо німців, крім того, що кілька невеликих груп сидить на залізниці Ковель -- Сарни». Важко збагнути, чому бійці Г. Балицького були бездіяльними, адже у цей час забезпечення партизанів зброєю і боєприпасами було цілком задовільним.

Труднощі ведення бойових дій у західних районах України, де сильні позиції займали ОУН та УПА, деморалізуюче вплинули на окремих командирів партизанських формувань. 26 квітня 1944 р. працівники радіовузла партизанського з'єднання ім. В. Леніна (командир Л. Іванов) О. Хабло і М. Вовчик-Блакитна повідомляли УШПР: «За час свого існування з'єднання Іванова жодного вашого наказу не виконало, тому що командування відтягує час до тих пір, поки виконання їх стане неможливим, і з'єднання продовжує бездіяльність». Далі зазначалось, що отримавши наказ УШПР про вихід на територію Львівської області командування з'єднання замість його виконання зайнялося пошуком баз і складів націоналістів та втратило можливість прориву у заданий оперативний район.

Не вдалося уникнути в партизанському русі й приписок до результатів бойової діяльності загонів і з'єднань. Завдяки цьому явищу у звіті оперативного відділу УШПР за 19421944 рр. з'явилася фантастична цифра -- 468 682 (!) вбитих і поранених вояків противника та його пособників, яка, мабуть, у чотири -- п'ять разів перевищувала реальні результати. Зазначена цифра стала, на нашу думку, підсумком свідомих приписок партизанських командирів у своїх повідомленнях до УШПР. Зокрема, М. Попудренко у своєму щоденнику наводить факти фальсифікації окремих даних про бойову діяльність у зведеннях партизанського з'єднання під командуванням О. Федорова. Так, у нотатках за 21 серпня 1942 р. він зазначає, що коли 11 березня складалося зведення про підсумки боїв у районі Софійських Дач, то спочатку втрати противника оцінили в 52 особи, а потім під впливом якихось чуток вивели цифру 210 вбитих і поранених. А у зведенні за 23 березня 1942 р. після боїв в Єлинських лісах, коли, за словами М.Попудренка, ніхто не бачив убитих ворогів, їх втрати оцінили в 473 (!) особи. 25 жовтня 1942 р. начальник оперативної групи УШПР по Сумській області Я. Мельник писав Т. Строкачу: «Про Сабурова відгукуються дуже погано і називають його аферистом за те, що він приписав собі всі заслуги і подвиги загонів, які не перебували в його підпорядкуванні».

Аналогічні факти мали місце і пізніше. 23 червня 1943 р. заступник начальника УШПР В. Соколов надіслав командиру Чернігівського партизанського з'єднання М. Попудренку радіограму з приводу його суперечок з іншим партизанським ватажком -- М. Салаєм. У ній зазначалось: «За донесенням Салая, знищено всього 144 фашистів, а не 780, як вказуєте ви». А в листі комісара М.Негрєєва (з'єднання М.Салая) від 9 вересня 1943 р. на ім'я секретаря ЦК КП(б)У Д.Коротченка повідомлялося, що заступник командира з'єднання з розвідки Я.Коротков не створив власну агентурну мережу, а дурив УШПР, надсилаючи розвідувальну інформацію, отриману ним від інших з'єднань та спецгрупи ГРУ РСЧА на Чернігівщині.

Звичайно, УШПР знав про такі справи та вимагав від партизанських командирів об'єктивних даних про підсумки бойової й особливо диверсійної діяльності на залізничних комунікаціях гітлерівців. 30 липня 1943 р. Т. Строкач в одній із радіограм наголошував: «Попереджаю під особисту відповідальність командирів і комісарів з'єднань, загонів, що відомості повинні бути перевірені та правдиві. Винуватців за брехливі донесення суворо карати». Лише один раз, а саме 17 березня 1944 р., виникло питання про перевірку підсумків диверсійної діяльності українських партизанів на залізничних комунікаціях вермахта. Його ініціював маршал Г.Жуков, який у цей час командував 1-м Українським фронтом. Проведене розслідування підтвердило правдивість партизанських звітів.

У стосунках із партизанськими командирами багато клопоту завдав УШПР двічі Герой Радянського Союзу С.Ковпак, котрий користувався неабияким авторитетом як серед партизанів, так і населення на окупованій території. Багато уваги постаті С.Ковпака приділяли німці і про це вже частково йшлося. У меморандумі зондерштабу «Р», захопленому в 1944 р. радянськими партизанами, німецькі експерти констатували, що у Москві С.Ковпака вважають «батьком партизанського руху в Україні», партизани йменують його «дідом», «батьком», а сам С.Ковпак -- загальновизнаний авторитет серед командирів і рядового складу загонів.

Перші відомості про С. Ковпака УШПР отримав на рубежі 1942-1943 рр., коли представники штабу прибули до Сумського партизанського з'єднання. 24 жовтня 1942 р. в листі до Т. Строкача уповноважений ЦК КП(б)У й УШПР І. Сиромолотний назвав С. Ковпака «гарним дідом», але підкреслив, що всіма справами у Сумському партизанському з'єднанні керує комісар С. Руднєв.

Наступні повідомлення показали керівництву УШПР, що С. Ковпак -людина з характером, часто вперта і непоступлива, інколи емоційна, не дуже обережна у висловлюваннях на адресу керівних органів, негативно налаштована до осіб, котрі перебували в тилу і працювали у штабах. Так, у доповідній записці співробітника розвідвідділу УШПР Я. Короткова від 16 квітня 1943 р. на ім'я Т. Строкача зафіксовано, що С. Ковпак говорив таке: «Я розмовляв з т. Сталіним і проводжу директиви партії й уряду і там, в штабі, шкідники сидять, роблять контрреволюцію, за наш рахунок ордени отримують, після війни знімати будемо ордени». Не дуже подобались УШПР постійні радіограми із Сумського з'єднання з вимогою збільшення поставок зброї і боєприпасів партизанам. Інколи С. Ковпак надсилав такі радіограми безпосередньо у Кремль. Про роздратування Т. Строкача постійними вимогами сумських партизанів стосовно забезпечення їх озброєнням свідчить, наприклад, його резолюція на радіограмі С. Ковпака і С. Руднєва від 22 березня 1943 р.: «Він думає, що ми можемо викидати йому [вантажі] безперервно і в необмеженій кількості. Напишіть солідне роз'яснення -- поки не можемо.

Прохав 4 літаки, викинули майже 10, і ще мало». Крім того, С.Ковпак часто виявляв непоступливість у кадрових питання, діючи врозріз із рекомендаціями УШПР.

Чимало суперечностей і протистоянь було у стосунках між окремими партизанськими командирами. Інколи вони виглядали вкрай непривабливими й шкідливими для загальної справи. Поширеною була практика взаємних скарг один на одного, адресованих ЦК КП(б)У й УШПР. Партизанські щоденники містять образливі характеристики і висловлювання на адресу опонентів.

Чи не першу інформацію про конфліктну ситуацію в командному середовищі партизанського руху ЦК КП(б)У й УШПР отримали від Я. Мельника, який очолив оперативну групу ЦК КП(б)У та УШПР по Сумській області. У листі від 25 жовтня 1942 р. до секретаря ЦК КП(б)У Д. Коротченка він писав, що зіткнувся «із самодурством Сабурова і Сиромолотного» (уповноважений ЦК і УШПР), котрі не хотіли виділяти йому людей для підпільної роботи й організації нових партизанських загонів. А 3 грудня 1942 р. секретар Сумського підпільного обкому партії П. Куманьок поскаржився секретареві ЦК КП(б)У М. Співаку вже на С. Ковпака і С. Руднєва, звинувачуючи їх у «непартійній поведінці» та небажанні виділити людей для укомплектування підпільних райкомів партії.

Особливо посилилися суперечки між партизанськими ватажками після створення наприкінці 1942 р. -- на початку 1943 р. обласних штабів партизанського руху (ОШПР). Так, начальник Житомирського ОШПР О. Сабуров постійно конфліктував із командиром з'єднання С.Маликовим, який, до того ж, був секретарем Житомирського підпільного обкому партії. Проблематично складалися відносини і в начальника Кам'янець-Подільського ОШПР С. Олексенка з підлеглими йому партизанськими командирами. Після втручання ЦК КП(б)У й УШПР С. Олексенко, І. Скубо та І. Шитов надіслали 1 липня 1943 р. М. Хрущову радіограму такого змісту: «Недомовленості перших днів зустрічі врегульовано, зараз серед нас взаємини справжні, більшовицькі і нехай не думають, що ми будемо битися між собою, а не з німцями».

Партизанский рух виявився вразливим і до такого лиха, як зловживання спиртними напоями. Утім заради правди слід зауважити, що до випивки нерідко спонукали непрості обставини партизанського побуту: проживання взимку у землянках, поранення, необхідність зняття стресу після важких боїв і переходів на далекі відстані. Треба сказати, що УШПР намагався боротися з пиятикою в партизанському середовищі, і в радіограмах постійно застерігав командирів загонів і з'єднань проти цього лиха. Так, коли впродовж лютого 1943 р. до УШПР надійшло кілька радіоповідомлень від власної агентури у штабі С.Ковпака про факти пияцтва серед командного складу, то Т.Строкач 28 лютого надіслав С.Ковпакові і С.Руднєву радіограму: «Знову мене викликали до ЦК ВКП(б) і попередили про наявність у ваших загонах мародерства і пияцтва. Прошу вжити рішучих заходів [для] боротьби з цими ганебними явищами. Для доповіді повідомте про вжиті заходи». Подібних радіограм до партизанських командирів Т.Строкач надіслав чимало, але немає жодних свідчень, щоби хтось за пияцтво був показово покараний.

На моральний стан особового складу партизанських формувань, на нашу думку, негативно впливало «жіноче» питання, а особливо негідна поведінка у цьому контексті окремих командирів і політпрацівників. Характерно, що грубість і нестриманість О.Федорова відзначав і його колишній заступник М.Попудренко. При цьому він у своєму щоденнику за 22 серпня 1942 р. занотував, що розмови серед бійців «про баб та командирів» небезпідставні, і що він сам не є безгрішним, а тому треба з цим «покінчити раз і назавжди». Щоправда, М.Попудренко свого слова не дотримав.

Причини згаданого явища, на нашу думку, крилися насамперед у слабкій політико-виховній роботі в партизанських формуваннях, яку вели комісари, партійні і комсомольські комітети. Переважна більшість комісарів, за винятком С.Руднєва, підкорялася примхам командирів і не стримували їх, як це вимагав високий статус політпрацівника. Та й самі комісари не були безгрішними, демонстрували нерідко низьку моральну планку. Мало що робили для викорінення проявів аморальності в партизанському середовищі ЦК КП(б)У й УШПР.

Звичайно, ці та інші негативні явища були притаманними не тільки радянському партизанському рухові, а практично всім відомим нерегулярним формуванням, що впродовж тривалого часу перебували в тилу ворога чи на фронтовому «порубіжжі». Однак не всі вони визначали історичне обличчя антифашистського руху Опору в роки Другої світової війни.

Радянський партизанський рух на території України в 1941-1944 рр. став важливим фактором дезорганізації тилу частин німецького вермахту, що воювали на Східному фронті, сприяючи вигнанню нацистських окупантів з наших теренів. Водночас недооцінка Москвою значення України у системі збройної боротьби на окупованій території СРСР, відсутність морально-політичної єдності в тогочасному українському суспільстві, протистояння комуністичної та націоналістичної ідеологій знижували ефективність бойової та диверсійної діяльності радянських партизанів, не сприяли чисельному зростанню їх лав.

Важливо насамкінець підкреслити, що на європейському театрі воєнних дій у часи Другої світової війни, особливо протягом 1941-1944 рр., ані рух Опору, ані партизанська боротьба на окупованій території СРСР не були самодостатніми факторами для перемоги над збройними силами Третього райху, відіграючи допоміжну роль у контексті бойових дій на фронтах. За словами К. Клаузевіца, завдання партизанів -- «не лускати горіх, а потроху підгризати його шкарлупу».

партизанський рух україна радянський

Література

1. Батлер Дж. Большая стратегия. Сентябрь 1939 -- июнь 1941. -- М., 1959. -- С.205.

2. Найтли Ф. Шпионы XX века. -- М., 1994. -- С.128.

3. Батлер Дж. Указ. соч. -- С.325.

4. Кукридж Э. Европа в огне. Диверсии и шпионаж британских спецслужб на оккупированных территориях. 1940-1945. -- М., 2003. -- С.30.

5. Найтли Ф. Указ. соч. -- С.129.

6. Кукридж Э. Указ. соч. -- С.31.

7. Найтли Ф. Указ. соч. -- С.130.

8. Рендулич Л. Управление войсками. -- М., 1974. -- С.42.

9. Старинов И.Г. Мины замедленного действия. Размышления партизана-диверсанта. -- Кн.2. -- М., 1999. -- С.120.

10. Второй съезд Коммунистической партии (большевиков) Украины. 17-22 октября 1918 г.: Протоколы. -- К., 1991. -- С.41.

11. Партизанское движение в годы Великой Отечественной войны 1941-1945 гг.: Документы и материалы. -- М., 1999. -- С.17-18.

12. Клаузевиц К. О войне. -- Т.2. -- М., 1936. -- С.196.

13. Партизанское движение в годы Великой Отечественной войны 1941-1945 гг.: Документы и материалы. -- С.62.

14. Строкач Т. Наш позывной -- свобода. -- К., 1964. -- С.15-16.

15. Григорович Д.Ф., Замлинский В.А., Немятый В.Н. Коммунистическая партия Украины в годы Великой Отечественной войны. -- К., 1980. -- С.158-159.

16. З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. -- 2000. -- №1 (12): Спецвипуск. -- С.26.

17. Партизанское движение в годы Великой Отечественной войны 1941-1945 гг.: Документы и материалы. -- С.76, 82.

18. Партизанское движение. По опыту Великой Отечественной войны 1941-1945 гг.: Военно-исторический очерк. -- М., 2001. -- С.37.

19. Известия ЦК КПСС. -- 1990. -- №8. -- С.214.

20. Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі -- ЦДАГО України). -- Ф.62. -- Оп.8. -- Спр.65. -- Арк.25.

21. Партизанское движение в годы Великой Отечественной войны 1941-1945 гг.: Документы и материалы. -- С.62-64.

22. ЦДАГО України. -- Ф.1. -- Оп.22. -- Спр.873. -- Арк.111.

23. Там само. -- Оп.20. -- Спр.6205. -- Арк.23.

24. Цит. за: Попов А. Диверсанты Сталина. Деятельность органов госбезопасности на оккупированной территории в годы Великой Отечественной войны. -- М., 2004. -- С.111.

25. Історія застерігає. Трофейні документи про злочини німецько- фашистських загарбників та їхніх пособників на тимчасово окупованій території України в роки Великої Вітчизняної війни. -- К., 1986. -- С.43-45, 53-54.

26. Вершигора П.П. Люди с чистой совестью. -- М., 1947. -- С.95.

27. ЦДАГО України. -- Ф.166. -- Оп.3. -- Спр.53. -- Арк.58-59.

28. Бок Ф. фон. Дневники. 1939-1945. -- Смоленск, 2006. -- С.478-494.

29. ЦДАГО України. -- Ф.1. -- Оп.22. -- Спр.870. -- Арк.109-114.

30. Партизанское движение в годы Великой Отечественной войны 1941-1945 гг.: Документы и материалы. -- С.114-115.

31. Жуков Г.К. Воспоминания и размышления. -- Т.1. -- М., 1974. -- С.339.

32. Итоги Второй мировой войны: Сборник статей. -- М., 1957. -- С.147.

33. Курас И.Ф., Кентий А.В. Штаб непокорённых (Украинский штаб партизанского движения в годы Великой Отечественной войны). -- К., 1988. -С.48.

34. Партизанское движение в годы Великой Отечественной войны 1941-1945 гг.: Документы и материалы. -- С.119.

35. Кентій А., Лозицький В. Війна без пощади і милосердя. Партизанський фронт в тилу вермахту в Україні. 1941-1944. -- К., 2005. -- С.118.

36. ЦДАГО України. -- Ф.166. -- Оп.3. -- Спр.70. -- Арк.178.

37. Державний архів Одеської області. -- Ф.492. -- Оп.1. -- Спр.14. -- Арк.12.

38. ЦДАГО України. -- Ф.94. -- Оп.1. -- Спр.9. -- Арк.111.

39. Архіви України. -- №1/3. -- 2005. -- С.486-487.

40. Партизанское движение в годы Великой Отечественной войны 1941-1945 гг.: Документы и материалы. -- С.132-135.

41. Кентій А., Лозицький В. Указ. праця. -- С.131.

42. Гёрлиц В. Германский генеральный штаб. История и структура. 1657-1945. -- М., 2005. -- С.408.

43. ЦДАГО України. -- Ф.62. -- Оп.1. -- Спр.16. -- Арк.1-6.

44. Кентій А., Лозицький В. Указ. праця. -- С.331.

45. ЦДАВО України, ф.КМФ-8,оп.1,спр.294, арк. 32.

46. ЦДАГО України, ф.62,оп.1,спр.131,арк. 57-63.

47. Кентій А., Лозицький В. Назв. праця. -- С. 141.

48. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі -- ЦДАВО України). -- Ф.КМФ-8. -- Оп.2. -- Спр.494. -- Арк.18; Спр.496. -- Арк.42; ЦДАГО України. -- Ф.57. -- Оп.4. -- Спр.22. -- Арк.25.

49. Bundesarchiv Berlin, NS 19/1433, В1.126.

50. ЦДАГО України. -- Ф.62. -- Оп.1. -- Спр.131. -- Арк.49-50.

51. Курас И.Ф., Кентий А.В. Указ. соч. -- С.103.

52. ЦДАГО України. -- Ф.62. -- Оп.1. -- Спр.1328. -- Арк.220.

53. Де Голль Ш. Военные мемуары. Единство. 1942-1944 годы. -- Т.2. -- М., 1960. -- С.295.

54. Курас И.Ф., Кентий А.В. Указ. соч. -- С.106-107.

55. Уткин Г.М. Штурм Восточного вала. -- М., 1967. -- С.82-83.

56. ЦДАВО України. -- Ф.КМФ-8. -- Оп.2. -- Спр.516. -- Арк.69-74.

57. ЦДАГО України. -- Ф.1. -- Оп.23. -- Спр.146. -- Арк.11-21.

58. Курас И.Ф., Кентий А.В. Указ. соч. -- С.125.

59. ЦДАГО України. -- Ф.62. -- Оп.1. -- Спр.1516. -- Арк.215.

60. Чайковський А.С. Невідома війна (Партизанський рух в Україні 1941-1944 pp. мовою документів, очима істориків). -- К., 1994. -- С.135-136.

61. Окирадаі ruch oporu w dzienniku Hansa Franka. 1939-1945. -- T.II: 1945. -- Warszawa, 1972. -- S.485, 525.

62. Див.: Война в тылу врага. О некоторых проблемах истории советского партизанского движения в годы Великой Отечественной войны. -- Вып.1. -- М., 1974. -- С.164.

63. Курас И.Ф., Кентий А.В. Указ. соч. -- С.132.

64. Гудериан Г. Танки -- вперёд! -- М., 1957. -- С.169.

65. ЦДАГО України. -- Ф.62. -- Оп.1. -- Спр.131. -- Арк.47-50.

66. Див.: Мюллер Н. Вермахт и оккупация (1941-1944). О роли вермахта и его руководящих органов в осуществлении оккупационного режима на советской территории. -- М., 1957. -- С.291.

67. Итоги Второй мировой войны: Сборник статей. -- С.126.

68. ЦДАВО України. -- Ф.КМФ-8. -- Оп.2. -- Спр.480. -- Арк.18-19.

69. Рендулич Л. Указ. соч. -- С.42.

70. Кентій А., Лозицький В. Указ. праця. -- С.13.

71. Курас И.Ф., Кентий А.В. Указ. соч. -- С.309.

72. Советская Украина в годы Великой Отечественной войны 19411945: Документы и материалы: В 3 т. -- К., 1980. -- Т.3. -- С.240.

73. ЦДАГО України. -- Ф.64. -- Оп.1. -- Спр.22. -- Арк.44.

74. Кентій А., Лозицький В. Указ. праця. -- С.18.

75. ЦДАГО України. -- Ф.62. -- Оп.1. -- Спр.1308. -- Арк.33; Спр.1530. -- Арк.50.

76. Курас И.Ф., Кентий А.В. Указ. соч. -- С.13.

77. ЦДАГО України. -- Ф.1. -- Оп.19. -- Спр.9. -- Арк.60.

78. Курас И.Ф., Кентий А.В. Указ. соч. -- С.104-105.

79. ЦДАГО України. -- Ф.66. -- Оп.1. -- Спр.42. -- Арк.80.

80. Кентій А., Лозицький В. Указ. праця. -- С.183.

81. ЦДАГО України. -- Ф.64. -- Оп.1. -- Спр.60. -- Арк.76.

82. Кентій А., Лозицький В. Указ. праця. -- С.194-195.

83. Курас И.Ф., Кентий А.В. Указ. соч. -- С.311.

84. ЦДАГО України. -- Ф.94. -- Оп.1. -- Спр.9. -- Арк.115-116.

 
Если Вы заметили ошибку в тексте выделите слово и нажмите Shift + Enter
 
Предметы
Банковское дело
Бухучет и аудит
География
Журналистика
Информатика
История
Культурология
Литература
Маркетинг
Математика, химия, физика
Медицина
Менеджмент
Недвижимость
Охрана труда
Педагогика
Политология
Право
Психология
Религиоведение
Сельское хозяйство
Социология
Спорт
Техника
Товароведение
Философия
Финансы
Экология
Экономика
Этика и эстетика
Прочее