var div_970x90 = [[970, 90],[728, 90]]; var div_336x280 = [[250,250],[300,250],[320,170],[320,200],[320,250],[336,280]]; var div_300x600 = [[240,400],[240,600],[250,250],[300,250],[300,300],[300,320],[300,400],[300,500],[300,600]]; var div_650x333 = [[336,280],[580,332],[580,333],[650,333]]; googletag.cmd.push(function() { var map650x333 = googletag.sizeMapping().addSize([992, 0], div_650x333).addSize([0, 0], [[336,280]]).build(); googletag.defineSlot('/21931593928/vuzlit_336x280_top', div_336x280, 'div-336x280_top').addService(googletag.pubads()); googletag.defineSlot('/21931593928/vuzlit_336x280_1', div_650x333, 'div-336x280_1').defineSizeMapping(map650x333).addService(googletag.pubads()); googletag.defineSlot('/21931593928/vuzlit_336x280_2', div_336x280, 'div-336x280_2').addService(googletag.pubads()); googletag.defineSlot('/21931593928/vuzlit_336x280_3', div_336x280, 'div-336x280_3').addService(googletag.pubads()); googletag.defineSlot('/21931593928/vuzlit_336x280_btm', div_650x333, 'div-336x280_btm').defineSizeMapping(map650x333).addService(googletag.pubads()); googletag.pubads().enableSingleRequest(); googletag.pubads().collapseEmptyDivs(); googletag.enableServices(); }); googletag.cmd.push(function() { // not render hided ads according grid css var map300x600 = googletag.sizeMapping().addSize([768, 0], div_300x600).addSize([0, 0], []).build(); var map970x90 = googletag.sizeMapping().addSize([992, 0], div_970x90).addSize([768, 0], [[728, 90]]).addSize([0, 0], []).build(); googletag.defineSlot('/21931593928/vuzlit_970x90', div_970x90, 'div-970x90').defineSizeMapping(map970x90).addService(googletag.pubads()); googletag.defineSlot('/21931593928/vuzlit_970x90_btm', div_970x90, 'div-970x90_btm').defineSizeMapping(map970x90).addService(googletag.pubads()); googletag.defineSlot('/21931593928/vuzlit_300x600', div_300x600, 'div-300x600').defineSizeMapping(map300x600).addService(googletag.pubads()); googletag.defineSlot('/21931593928/vuzlit_300x600_sticky', div_300x600, 'div-300x600_sticky').defineSizeMapping(map300x600).addService(googletag.pubads()); googletag.defineSlot('/21931593928/vuzlit_rich', [1, 1], 'div-rich').addService(googletag.pubads()); googletag.pubads().enableSingleRequest(); googletag.enableServices(); });

Донеччина й Луганщина на початковому етапі імперської стандартизації (кінець XVIII -- перша половина ХІХ ст.)

Складна й своєрідна національна структура регіону стала важливим чинником його подальшого розвитку. Населення було строкатим в етнічному, соціальному, конфесійному та культурному відношенні. Подорожуючих вражала “різноплемінність” Південної України загалом, Донеччини, зокрема. І для цього були підстави: на середину ХІХ ст. тут мешкали представники понад 30 етнічних груп: хазяйновиті й неквапливі “хохли”, підкреслено манірні німці чотирьох віросповідань, містечкові євреї та євреі-колоністи, осілі й кочові цигани,Яруцкий Л.Д. Евреи Приазовья. -- Мариуполь, 1996. -- 322 с. На думку О. Бараннікова вже у ХУШ ст. осілі цигани оформилися в т.зв. „українську” етнографічну групу циган. В другій половині ХІХ ст. внаслідок великої „келдерарської інвазії” [міграційний вибух -- Авт.] на теренах Росії знову з'явилися кочові табори. З 1800 р. царат розпочав програму створення стану циган-землеробів (як з'ясувалося згодом -- невдалу). Постанови проти бродяжництва 1809, 1811, 1818, 1839 рр. ілюстрували повсякчасні наміри тримати переміщення циган теренами імперії під контролем. Точних відомостей про масу кочовиків уряд так і не спромігся з'ясувати., болгари, гагаузи, старообрядці, молокани, духобори, пилипони, греки-елліни й греко-татари, грузини, вірмени, волохи, а також окремі скалки європейських та азійських етносів, що опинилися тут в епоху російсько-турецького протистояння.

Втім, незвичне для ока мешканця середньої полоси Росії скупчення представників різних народів та конфесій на теренах південних губерній на той час сприймалося радше як певна “цікавинка”, аніж привід до серйозних висновків та розробки відповідних урядових програм. До середини ХІХ ст. громади мало контактували між собою, хоча історикам відомі плідні кураторські взаємини між німцями та євреями-колоністами, приклади меценатської та культурно-освітньої діяльності німців в середовищі оточуючих слов'янських громад. До епохи Великих реформ взаємини між етнічними громадами на загал носили епізодичний, суто обмінний характер. Станова відособленість залишалася визначальним чинником соціально-економічного та етнокультурного життя регіону.

В той час як менонітські та німецькі громади створювали земляцтва, клуби, систему органів благодійності, мережу освітніх установ та піклувальних закладів, започаткували видання преси національними мовами, маріупольські греки існували в умовах добровільної етнокультурної ізоляції, що спричинила їхню поступову деградацію. Єврейські колоністи під кураторством німецьких наглядачів освоювали навички сільськогосподарської праці та підприємництва. Життя оточуючого малоземельного українського і російського селянства неподалік колоній було позбавлене радощів повноцінного господарювання та перспектив розвитку, як господарського, так і культурного, внаслідок критичної нестачі земель та кріпосної залежності.

Поряд із цим, формування в приморській зоні півдня України великих транспортних вузлів значно збільшило можливості спілкування людей різних національностей та верств населення. Прикметною рисою регіону було те, що він із самого початку становив арену інтенсивних міжнаціональних процесів, що найбільш виразно відбувалися в поселеннях міського типу. Такого бурхливого виникнення і розвитку міст перед тим не знав жоден регіон України. Ця обставина привертала увагу багатьох дослідників.Скальковский А.А. Хронологическое обозрение Новороссийского края. -- О., 1836; Кабузан В.М. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губернии) в XVIII -- первой половине ХІХ в. (1719-1858 гг.). -- М.: Наука, 1976. -- 306 с.; Дружинина Е.И. Северное Причерноморье в 1775-1800 гг. -- М.: Наука, 1959. -- 277 с.; Тимофеенко В.И. Города Северного Причерноморья во второй половине XVIII в. -- К.: Наукова думка, 1984. -- 218 с.; Пірко В. Заселення і господарське освоєння Степової України в Х'УЗ-Х'УШ ст. -- Донецьк: Схід. видавн. дім, 2004. -- 224 с.; Див. також.: Семеняк Н.П. Про витоки міст Півдня України в Радянській історіографії // Наука. Релігія. Суспільство. -- 2009. -- №1. -- С. 51-55. Так, Н. Полонська-Василенко зазначала, що поряд із давніми містами-фортецями (такими як БахмутВ 1863 р. населення Бахмуту сягнуло 4 900, в 1887 р. -- 15 101, в 1897 р. -- 27 948 осіб. На кінець ХІХ ст. в місті працювали жіноча гімназія, Олександрівське жіноче училище, Володимирівське чоловіче училище, чоловіча гімназія, міське трикласне училище, ремісниче училище, міські церковно-приходська школа та училище, духовне училище та 7 єврейських училищ. Сукупна чисельність учнів міста становила 891 особу (695 хлопчиків та 196 дівчат). На кошти міста утримувалися лікар, фельдшер, міська акушерка та віспоприщеплювач. Медичні працівники за відсутності міської лікарні обслуговували городян у приймальному покої. За рік його відвідували понад 7,5 тис. хворих. -- ДАДО. -- Ф. Мікрофільмів. -- №1136, 1173.) проектувалися і виникали нові міста, що швидко перетворювалися на адміністративні і торгівельно-промислові осередки (Катеринослав, Херсон, Маріуполь)Полонська-Василенко Н. Південна Україна після зруйнування Січі // Наукові записки Українського Вільного Університету. -- Мюнхен, 1965. -- Ч. 7. -- С. 207-235.. На кінець ХІХ ст. Південна Україна вже була найбільш міським регіоном України: рівень урбанізації тут сягнув 17,76%, що перевищувало середньоукраїнський показник у 1,4 рази, Правобережжя -- у 1,9, Лівобережжя -- в півтора рази Водотика Т. Південні та східні губернії України як соціальний фронтир: до постановки проблеми // Схід і Південь України: час, простір, соціум. У 2 т. -- Т. 1. -- К., 2014. -- С. 95..

Загалом історія заселення і господарського освоєння Південної України практично на має аналогів у тогочасній світовій практиці. Населення регіону зросло з кількох тисяч осіб на початку XVIII ст. до понад 1 млн. в середині XIX ст. і надалі продовжувало стрімко збільшуватись. Згодом на перешкоді механічного зростання постала низка перепон. Вже наприкінці першої чверті ХІХ ст. фонд вільних земель Луганщини й Донеччини майже вичерпався, тому уряд перейшов до політики стримування переселень, а також переглянув свої взаємини з громадами іноземних колоністів, відібравши у них неосвоєні землі (як це було, скажімо, із маріупольськими греками). В середині XIX ст. колонізація в основному завершується, вільних земель практично не залишається, національний склад населення поступово стабілізується. Людність стабільно зростає, що обумовлюється не менш бурхливими, аніж демографічні, соціально-економічними процесами.

Результати періоду освоєння території сучасного Донбасу в системі координат кріпосництва з кінця XVIIІ ст. до 1858 р. виглядали так: населення зросло більш ніж у 2,5 рази, 72% були українцями, 19,1% -- росіянами, переважна частка населення мешкала в невеликих селищах. Напередодні ліквідації кріпосництва кріпаки складали близько чверті населення краю, тоді як пересічно по Україні -- 40%. У дореформену добу дворяни складали 74,8% землевласників Бахмутського повіту і концентрували в своїх руках 98,6% землі.Історія рідного краю (Донеччина з кінця XVIII до кінця ХІХ ст.). -- Донецьк, 2012. -- С. 99.История Донецкого края в документах и материалах. -- Донецк, 1995. -- С. 21. Лише в середині ХІХ ст. починає вирівнюватися співвідношення між жіночим і чоловічим населенням регіону, що стало запорукою його майбутнього природного відтворення.

Неспішним темпом, але невпинно зростали міста. До найбільш значних поселень належали Лисичанськ, Скотовате, Новоекономічне, Авдіївка. Поселення навколо промислових підприємств (заселені, як правило, державними селянами, приписаними до них) виявляли ознаки урбанізації. Підприємства зазвичай малоефективні, так само як малоефективна робота селян, що відбували на них свою повинність. Замкнене коло кріпосницьких обмежень заважало їм вирватися на якісно новий рівень. Так, приміром, безславно завершилися намагання налагодити виробництво на Луганському чавуноливарному заводі.

В 1820 р. Маріуполь залишався невеличким заштатним містом, у шести кварталах якого тулилися 606 дворів, 3 церкви, собор. Життя людності міста (1 490 чоловіків та 964 жінок) відбувалося в умовах добровільної ізоляції й регламентувалося Грецьким судом. Щоправда, суспільна роль російських чиновників, що здійснювали нагляд за діяльністю суду та опікувалися справами митної застави, поштової експедиції, берегової сторожі та карантинної застави, чимдалі зростала.

В 1837 р. головна вулиця Слов'янська, розділеного на сім сотень, називалася Велика Ізюмська. Решта з чотирнадцяти вулиць та провулків назв не мали. В місті було дві площі, три дерев'яних мости, 976 дерев'яних будинків, 52 сади, 35 городів, 37 лавок, 2 трактири, 18 “питейных домов”, миловарня, 4 пивоварні, 8 салотопних, 3 цегляні заводи та 93 млини. Привертає увагу соціальний склад населення міста. Із загальної маси 2 918 чоловічого та 2 932 жіночого населення, налічувалося 63 священика, 120 дворян та чиновників, 62 службовців та відставників військового відомства, 94 службовців цивільного відомства, 36 різночинців, 213 купців третьої гільдії, 1 781 міщан та посадських, 11 іноземців, 122 дворових, 2 299 селян (3 289 казенних, 10 -- поміщицьких). З 1812 р. в місті працювало приходське училище з одним учителем, що навчав 106 учнів. Материалы для статистики Российской империи. -- Спб., 1839. -- Т. 12. -- С. 140-141.

Так само неспішно, як зростали міста, розвивалося культурне життя регіону, зокрема його освітня ланка. На перших порах навчання відбувалося переважно в домашніх умовах. Перше мале народне училище в Бахмуті розпочало свою роботу лише 1808 р., а в Слов'янську -- 1812 р. Контингент учнів не перевищував сімдесяти осіб. Станом на 1841 р. у Бахмуті діяли три училища та два приватні пансіони, де навчалися близько двохсот дітей. В 1820 р. перше міське парафіяльне училище розпочало роботу в Маріуполі. У 1825 р. тут був відкритий ще один навчальний заклад -- духовне училище. Загалом на момент скасування кріпосництва в Бахмутському повіті та Маріупольській окрузі працювали 47 світських шкіл (зокрема 15 приватних), де навчалися понад 1 300 дітей. В 1861 р. в Бахмуті відкрилася перша недільна школа для дітей робітників на 20 учнівІсторія рідного краю (Донеччина з кінця ХУЛІ до кінця ХІХ ст.). -- С. 58.. Зрозуміло, що в масштабах регіону говорити про відповідність освітньої мережі потребам зростаючого населення було зарано.

Відповідно до вимог виробництва значно швидше розвивалося прикладне наукове знання, пов'язане передовсім із вуглевидобуванням та лісовою справою. Зрозуміло, що розбудовувалося воно стараннями запрошених фахівців. Вже наприкінці XVIII ст. (1795 р.) побачила світ перша наукова праця про Донецький басейн -- “Руководство к познанию, разрабатыванию и употреблению каменного угля” Івана Брігонцова. Його справу подовжив Є. Ковалевський, який в 1829 р. опублікував перший систематичний опис басейну, стратиграфічну схему залягання порід та, власне, увів у вжиток саму назву “Донецький басейн”. Після видання в Парижі праці та геологічних карт професора Паризької гірничої школи Ле Пле (1843 р.) відомості про багатства Донбасу стали надбанням західноєвропейського наукового загалу.

Історія заселення і господарського освоєння території сучасного Донбасу виглядає яскравим унаочненням суперечностей і потенційних можливостей, що отримало суспільство внаслідок непослідовних, половинчастих, але історично прогресивних Великих реформ. Навіть у контексті непересічної історії колонізації Південної України історія післяреформеного піднесення Донбасу виглядає історичним феноменом. Втім, не слід забувати, що феномен цей був на загал позбавлений сусальності, якої він здобув у працях поборників прискореної модернізації. Підносячи промислові досягнення Донбасу, вони абстрагувалися від того факту, що до епохи Великих реформ кріпосницькі та капіталістичні відносини в місцевій промисловості сполучалися найхимернішим чином: засновані 1795 р. Луганський завод та Лисичанський рудник названі І. Кононовим “першими острівцями індустріального суспільства на українській землі , відкрили двері в нову промислову еру, але новітня техніка поєднувалася з архаїчними суспільними відносинами, виробничий процес відбувався на засадах військової дисципліни і руками закріплених за заводом селян. Інфраструктура не встигала за розмахом промислового будівництва. Працюючи по 12 годин на добу, люди змушені були решту часу тулитися в бараках та землянках. Три великі рудники -- Щербинівський, Нелепівський та Північномикитівський, на яких працювали 15 тис. робітників, обслуговував лише один “роз'їзний” лікар. Людей косили сухоти, професійні захворювання. Дитяча смертність сягала 55%.Кононов І. Етнос. Цінності. Комунікація. -- С. 113. Верменич Я.В. Донбас як порубіжний регіон: територіальний вимір. -- С. 29.

Реформи 1860-1870-х рр. стали висхідним пунктом руйнування етнічної гомогенності колишніх колоністських округів. Ліквідація автономії німецьких, грецьких, єврейських колоній та включення їх до системи загального державного управління відкрили шлях асиміляційним процесам, що відбувалися в якісно нових соціально-економічних обставинах. Зайвим буде казати, що громади прийняли це як наступ на свої привілеї і порушення умов переселення. Втім, ні про яке зрівняння прав і можливостей колоністів і слов'янського селянства не йшлося.

Час, наданий урядом для адаптації в безводному степу, етнічні громади використали з різним коефіцієнтом корисної дії. І все ж, успіхи іноземних колоністів були очевидними для спеціалістів: вони виразно виділялися на краще на тлі українських і російських сіл. З цього приводу у передньому слові до книги “Наши колонии. Опыты и материалы по истории и статистике иностранной колонизации в России” (СПб., 1869) один із найбільш авторитетних у дореволюційну епоху дослідників історії колонізації російських провінцій А. Клаус зазначав:

“А русское общество и представители его экономических интересов? ... Какие же они делали попытки к толковому, всестороннему ознакомлению себя с бытом наших колонистов; с условиями, или вернее, системою первоначального водворения и дальнейшего развития колоний? ... Не говоря о дилетантах, даже специалисты-хозяева, политико-экономы, императорское вольно-экономическое общество и т.д., и т.д., -- разве пытались они завязать и поддерживать правильные сношения с колониями; иначе, разве содействовали они сближению с русским обществом, с его нуждами и интересами, наших колонистов? ... А между тем, уже годы и годы почти в каждой колонистской волости действуют правильно организованные “общества сельского хозяйства”, делаются разного рода опыты, наблюдения, исследования по хозяйству, и т.д. ... Эти вопросы, наряду с вопросами о народном образовании, волостных банках, продовольствии, страховании, опеках и т. д., более или менее солидарны. На запросы по всем этим предметам опыт наших колоний может дать ответы, если, быть может, и не вполне удовлетворительные, то во всяком случае весьма и весьма поучительные. Сумели же мы эту разнородную смесь заграничных пришельцев, эти во многих случаях буйные, беспутные и всегда почти обнищалые подонки всяких национальностей и культур, организовать в самом начале их поселения так, что подчиняясь установленной законом системе, они, путем нормального хода жизни и мирского самоуправления, выработали из себя цветущие общины трудолюбивых земледельцев и промышленников. Неужели и почему же именно только с нашим собственным крестьянином, даже при нынешних, несравненно более благоприятных условиях, нельзя бы нам достигнуть того же, хотя бы приблизительно того, чего добились у иностранных поселенцев?”Клаус А. Наши колонии. Опыты и материалы по истории и статистике иностранной колонизации в России. Вып. 1. -- СПб.: тип. В.В. Нусвальда, 1869. -- С. УШ-1Х.

Попри те, що досвід іноземних піонерів освоєння донецьких степів не був вповні вивчений, зауваження про бажаність його застосування в середовищі власного селянства були недоречними: на перешкоді цьому стояла неспівставність наділів українських і російських селян та тягарі повинностей, що вони несли аж до початку ХХ ст. Власне, ліквідація особливого статусу іноземних колоній не мала історичної альтернативи. Тим часом разючі зміни відбулися не лише в колоніях, а й у загальному контексті їхнього соціально-економічного та етнокультурного існування.

 
< Пред   СОДЕРЖАНИЕ   Загрузить