Меню
Главная
Авторизация/Регистрация
 
Главная arrow Этика и эстетика arrow Етика – філософське вчення про моральність і мораль

Етика гуманізму

У XIV столітті в Італії, а в XV-XVI століттях в інших країнах Західної Європи, почалася епоха Відродження -- суспільно-політичний і культурний рух, спрямований проти католицького світогляду і схоластичної науки середніх століть. Епоха Відродження породила життєстверджуючий світогляд, створила чудові зразки реалістичного мистецтва, ознаменувалася великими відкриттями і винаходами, розбудила інтерес до літератури і мистецтва древньої Греції і Рима.

Передовою ідеологією епохи відродження став гуманізм, насамперед італійський гуманізм. Гуманізм почав з виклику схоластиці, обвинувативши її в марному мудруванні і байдужості до проблем людського буття. Гуманісти висунули завдання створення нової системи знання, що концентрувало увагу на вивченні людського -- специфіки природи людини і його земного призначення, характеру суспільства і законів, що панували в ньому. Гуманісти протиставляли середньовіччю зразки античної культури і висували деякі нові етичні ідеї. Для їхньої творчості характерні дві тенденції: звертання до античної спадщини і використання античної культури в боротьбі із середньовіччям, а також обґрунтування ідеалу цивільного життя. Італійський гуманізм -- це гуманізм не стільки особистості, скільки громадянина.

Італійський гуманізм починається з творчості Франческо Петрарки (1304-1374). Геніальний поет свого часу, у тридцятисемилітньому віці був повів чан лавровим вінком у Римі -- почесть, який удостоїлися далеко не всі особи. Схоластиці він протиставив наукове знання, що спирається на життєвий досвід. Змістом філософії повинний стати, на його думку, знання про людину. Шлях до пізнання природи лежить через пізнання людини: «Справді, яка користь у тім, щоб довідатися природу диких звірів, птахів, риб і змій і не знати, і навіть не прагнути зрозуміти природи людини, усвідомити, заради чого ми породжені, відкіля і куди йдемо». Будучи глибоко релігійною людиною, Петрарка думав, що людина може черпати мудрість не тільки в догматах християнства, а й у творах античних авторів, яких він вивчав і поважав. Усе знання, вироблене людьми, повинне бути присвячено їм самим. Важливу роль він відводить слову: «Ми повинні намагатися допомагати тим, з ким живемо; і ніхто не може сумніватися, що їх душам ми можемо бути найвищою мірою корисні нашим словом».

Франческо Петрарка визначає етику як практичну науку про мистецтво жити. Головна проблема етики -- сенс життя людини. Бачачи цей зміст у досягненні щастя, Петрарка намагається відшукати об'єктивні умови і передумови, що забезпечують стійкість щастя. Його також цікавить можливість уберегти щасливу людини від усіх випадків і небезпек, що виникають щогодини в процесі боротьби різних сил і угруповань. Задумуючись над різними проблемами етики, Петрарка намагається зрозуміти причини різних явищ моральності й аморальності в житті людей, значення цих явищ для стабільності суспільства. Філософа-поета цікавить внутрішній світ людини, його почуття, плани і надії. Міркування Петрарки -- перший досвід етичної думки раннього гуманізму.

Інший представник раннього гуманізму -- поет і філософ, канцлер Флоренції Колюччо Салютаті (1331-1406). Колюччо Салютаті стверджував, що знання не є самоціллю людини, воно лише засіб виховання в ньому людяності. Воскрешаючи тезу Аристотеля про активне цивільне життя як найважливіше покликання людини, філософ приходить до твердження, що царство милосердя і світу люди можуть створити на землі лише в завзятій боротьбі і праці. Хоча земля -- царство диявола, боротьба зі злом складається не у відході від світу в ім'я споглядання і збагнення божественної істини, а в активній боротьбі з пороками і злочинами, сумом і негодами. Людину не повинна залишати надія, вона зобов'язана постійно боротись зі злом. У добутку «Про рок і долю» Колюччо Салютаті доводить, що хоча Бог рухає волею людини, це не заважає волі дій, що мають добру мету. Воля і свобода невіддільні одна від одної, причому волю гуманіст ставить вище знання. Тільки спрямованість кожного до добрих справ дозволить прийти до справжнього співтовариства. Створюване людьми благо -- це суспільне благо, і його закріплюють справедливі закони.

Саме закони, міцні й незмінні, направляють діяльність людей і тим самим поєднують їх у суспільство. У трактаті «Про достоїнство права і медицини» філософ вважає закони заснованими на природному праві, що є запорукою їхньої сталості. А сталість є гарантія від пагубного впливу випадків Фортуни. Колюччо Салютаті критикує стоїків за їхнє твердження про підпорядкування волі року. Року протистоїть вищий початок людської природи -- розум, що направляється божественним провидінням. Не пасивність і чернецтво, а активна життєва позиція, прагнення організувати земне життя відповідно до ідеалів добра і справедливості -- такий зміст земного призначення людини. Чим глибше людина пізнає свої можливості, тим сильніше вона у протиборстві зі злом, тим більше її значення для суспільства. Гуманіст підкреслює: «Той, хто зробив що-небудь гідне пам'яті, хоча він і вмер тілом, залишається жити в діяннях і славі». Особистість і діяльність самого Колюччо Салютаті тому підтвердження.

Ідеї гуманізму розвивав учень Колюччо Салютаті Леонардо Бруні Аретино (1370-1441). Леонардо Бруні служив секретарем папської курії. З 1427 року до кінця життя -- канцлер Флоренції. Філософ-гуманіст - переконаний прихильник республіканського ладу і демократії. Автор «Історії флорентійського народу» і полум'яний патріот цього міста. У «Історії флорентійського народу», а також у «Введенні в моральну філософію» і інших роботах Леонардо Бруні відстоює принципи служіння загальному благу, «рідній комуні», підпорядкування особистих інтересів колективній користі. Стрижнем етичної доктрини філософа стала ідея виховання зразкового громадянина республіки, що гарантує своїм підданим волю і рівність перед законом, але і потребує від нього високої свідомості, активності і неухильного виконання патріотичного обов'язку. Ідеї Леонардо Бруні вплинули на творчість інших гуманістів епохи Відродження. Одним з них був Маттео Пальмієрі.

Маттео Пальмієрі (1406-1475) у трактаті «Про цивільне життя» розвивав етичні ідеї, що відповідають духу часу. У першій книзі його твору мова йде про виховання й освіту юнацтва, у другій і третій книгах -- про доблесну поведінку громадянина в приватних і публічних справах, у четвертій книзі -- про багатство. Моральність людини визначалася наявністю в нього розуму. Серед традиційних для античної і середньовічної етики чотирьох чеснот -- розсудливості, стійкості, помірності і справедливості -- Маттео Пальмієрі віддає перевагу розсудливості. Ця чеснота розуміється їм як здоровий глузд, практична мудрість. Розсудливість -- компас, що допомагає людині орієнтуватися у світі життєвих негод. Усі чесноти повинні розкриватися в суспільному житті. Не може бути визнаний доброчесним учений, якщо він не робить нічого корисного для суспільства. Цим судженням засуджується як марна учена схоластика, так і спосіб життя ченців.

На відміну від тварин, люди наділені здатністю мислити і говорити. На цій здатності засновані всі соціальні зв'язки -- родинні, дружні, релігійні, національні, державні й ін. Суспільний спосіб життя регулюється «природним» законом. Тому всім людям властиво не тільки релігійне почуття, але і почуття обов'язку перед батьківщиною і родиною. В ім'я батьківщини треба йти на будь-які жертви, ризикуючи заради неї навіть життям. Слава і честь батьківщини повинні стати вище приватних інтересів. Головна проблема трактату «Про цивільне життя» -- загальне благо, суспільна користь. Маттео Пальмієрі писав: «Кожний повинний бути готовим переносити труднощі і піддавати себе небезпеці, якщо він знає, що з цього буде загальне благо і користь для держави». Той, хто зневажає колективним інтересом в ім'я особистої вигоди заслуговує кари і публічного осуду. Усі зобов'язані трудитися, тому що праця є основа добробуту суспільства. Ледарів варто виганяти з держави.

Інший з найбільш відомих гуманістів Леон Батиста Альберті (1404-1472) належав до багатої купецької родини Флоренції, вигнаної з рідного міста політичними супротивниками. Альберті тридцять років служив у папській канцелярії, відома як універсально освічена людина. У широкому спектрі етичних поглядів гуманіста найбільш актуальне питання про людину і його долю. У трактаті «Про родину», присвяченому історії роду Альберті, філософ-гуманіст намагається відповісти на запитання: « ...чи дійсно доля настільки могутня, чи дароване їй це вище право своєю мінливістю руйнувати видатні родини? » Не образа рухає дослідником, а прагнення розібратися в проблемі. Окремий випадок зводиться в ранг філософської проблеми. Альберті розуміє подвійну приналежність людини -- до світу земного і небесного. Він пише: «... Фортуна занадто слабка і нездатна позбавити нас навіть у малому ступені нашої чесноти; саму ж чесноту ми повинні вважати достатньою, щоб досягти всього самого піднесеного -- могутності, поваги, вічної і безсмертної слави». Людина сам собі хазяїн, хоча в навколишньому його світі великим є вплив Фортуни. Більш того, навіть у царстві Фортуни людина здатна протистояти їй, звертаючись до своїх природних здібностей, до свого розуму. Альберті повний віри в людину, у її здатність протиборствувати долі: «...не легко перемагати того, хто не хоче бути переможеним. Фортуна одержить верх лише над тим, хто їй скоряється». Воля людини вільна, і в цьому застава його успішного опору силам зовнішніх обставин. Утім, він зауважує, що «Фортуна найбільш сприятлива для тих, хто в момент падіння в ріку виявився поруч з дошкою або біля корабля і, навпроти, ворожа нам, якщо ми падаємо в потік у той момент, коли плавцеві необхідно перебороти накат хвилі». Дані обставини Альберті, видимо, не вважає долею.

Альберті виділяє найбільш загальні моральні принципи, що визначають щастя людини як вищу мету його існування. «... людина народжена, щоб використовувати матеріальні блага, бути доброчесною, іншими словами -- стати щасливою; тому що таким можна вважати того, хто добрий до людей і тому бажаний Богові; той же, хто шкодить людям, а значить, і мало бажаний богові, і нерозумно, якщо він вважає себе щасливим». Філософ бачить щастя людини в земному житті, а не в загробному світі. Та й у земному житті щастя складається не у відсутності нестатку і страждань, а в праці, у наданні допомоги слабким, у захисті їх від несправедливості. У добутку «Домострой» Альберті підкреслює важливість правильності вибору роду занять, у прагненні до моральних стимулів, у здоровому честолюбстві: «Ніщо так не суперечить життю і положенню людини як відсутність якої-небудь почесної справи...У ледарстві ми стаємо слабкими і незначними. Мистецтво жити осягається в діяннях». Щастя в розумінні Альберті може бути досягнуто лише шляхом розкриття творчих потенцій людської натури. А вони розкриваються в праці.

Велику популярність у суспільстві одержало творчість Лоренцо Бали. Уродженець Рима, Лоренцо Бала (1407-- 1457) був знавцем мов, викладав риторику в університеті. Виступав проти інституту чернецтва, вважаючи його однієї з причин псування суспільних вдач (норовів). Разом з чернецтвом заперечується й аскетизм як спосіб життя ченців. У 1432 році написав свою головну працю «Про щире і помилкове благо». Первісний твір називалося «Про насолоду» і воно, мабуть, краще виражало зміст трактату. Автор трактату -- послідовник Епікура. Вище благо він розуміє як насолоду. Прагнення до насолоди є невід'ємне і найбільш значне прагнення людини. Відкидає відчуженість стоїків від земного життя і їхнє поняття громадського обов'язку. На його думку, головний закон, що направляє людське життя, є саме насолода, а не чеснота і не християнська аскеза, що допускає як єдино повноцінне почуття любові до Бога. Філософ навіть грозиться довести лицемірство честі в порівнянні з насолодою і користю. Насолоджуватися красою природи і людського тіла, догоджати слух чудесною мелодією, вдихати аромат садів і полів, одержувати задоволення від смачної їжі і вина, випробувати радість любові, прагнути до матеріального статку і цінувати багатство, а також пізнавати щастя духовного життя, що дають наука, поезія, мистецтво -- такий реальний сенс земного існування людини. Лоренцо Бала вважає корисність природним принципом і найважливішим критерієм дій людини. Вигода і розрахунок, на його думку, -- основні чесноти особистості. Жити для себе -- значить діяти з користю для себе. У той же час, думає філософ, даний принцип не виключає, а припускає взаємну любов людей, оскільки й у цій любові укладена насолода.

Почесне місце в плеяді італійських гуманістів належить Джованні Піко делла Мірандоле (1463-1494). Філософ належав до стародавнього дворянського роду графів Мірандоли. Одержав освіту в декількох університетах. Мірандола склав у 1486 році «900 тез до різних областей знання», наміряючись захистити їх на публічному диспуті в Римі. Це привело його до серйозного конфлікту з Ватиканом. Деякі з тез були визнані єретичними, а їхній автор ледь не потрапив на суд інквізиції. Від розправи його врятував Лоренцо Медичі. Диспут не відбувся, але написана для вступного слова до нього «Мова про достоїнство людини» зробила ім'я Мірандоли широко відомим в Італії і за її межами. «Мова» стала програмною в гуманістичному русі кінця XV -- початку XVI століття.

У творі Мірандоли дано філософське обґрунтування достоїнства людської природи в новому, гуманістичному розумінні. Спираючись на античні ідеї людини як мікрокосму і центра всесвіту і зв'язуючи їх із християнським вченням про створення людини, філософ змінює зміст останнього елемента. Бог створив людину, але не за своїм зразком і подобою. Він поставив людину в центр всесвіту і дав їй можливість самій творити свою долю. Вільний вибір, не скований божественним утручанням, визначає високе достоїнство людини. Межею людської волі виступають лише закони природи. Переступивши їх, людина утрачає своє достоїнство (волю) і панування над обставинами життя.

З концепцією свободи волі пов'язане і розуміння щастя -- вищого блага. На відміну від інших істот людині дано досягти як природного щастя, так і вищого блаженства. Вона не повинна задовольнятися повсякденними умовами життя, а прагнути до досягнення вищого блага в умовах «природного» щастя. «Природне» щастя -- це насолода діяльністю розуму в пошуках істини і збагнення вищого блага. До «надприродного» щастя людин може прийти лише за допомогою божественної благодаті. Шлях до нього Мірандола поділяє на три етапи: 1) очищення від пороків за допомогою етики; 2) удосконалювання розуму діалектикою і натурфілософією; 3) пізнання божественного за допомогою теології. Етика упокорює пристрасті і створює умови для спокійної діяльності розуму, учить пізнавати добро і зло, спонукує йти шляхом добра. Натурфілософія відкриває людському розумові таємниці природи, сутність земних і небесних явищ. Світло теології дозволяє людині пізнати найглибші таємниці світобудови.

Роль головної творчої сили він відводить філософії, під якою розуміє всю сукупність раціонального знання. «Без філософії немає людини, -- стверджує він. - Саме філософія навчила мене залежати скоріше від власної думки, ніж від чужих суджень». Мірандола через 18 століть повторює думку Епікура про моральну цінність філософії. Він стверджує високе достоїнство людини і її творчих можливостей, дає обґрунтування права на вільнодумство, підкреслює домінуючу роль філософії у формуванні свідомості вільної особистості.

 
Если Вы заметили ошибку в тексте выделите слово и нажмите Shift + Enter
< Предыдущая   СОДЕРЖАНИЕ   Следующая >
 

СКАЧАТЬ ОРИГИНАЛ
Етика – філософське вчення про моральність і мораль
ЛЕКЦІЯ 1. ЕТИКА - ФІЛОСОФСЬКЕ ВЧЕННЯ ПРО МОРАЛЬНІСТЬ І МОРАЛЬ1.1 Зміст етичного знання1.2 Предмет етики1.3 Протиріччя моральності й моралі1.4 Благо й істина в етиці1.5 Засади етики1.6 Етика і духовністьЛЕКЦІЯ 2. ІСТОРІЯ ЕТИКИ (АНТИЧНІСТЬ)2.1 Етичні ідеї Геракліта (520-460 р. до н.е.)2.2 «Навчися соромитися себе набагато більше, ніж інших». Демокрит (460 р. до н.е. -- рік смерті невідомий)2.3 Учителі мудрості2.4 «Пізнай самого себе!» Сократ (469-399 р. до н.е.)2.5 «Собача» філософія. Кініки2.6 Етика насолоди. Гедонізм2.7 Становлення етики як філософської дисципліни. Аристотель2.8 «Сад» Епікура2.9 Етика мужності. СтоїцизмЛЕКЦІЯ 3. ІСТОРІЯ ЕТИКИ (СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. ВІДРОДЖЕННЯ. НОВИЙ ЧАС)3.1 Етичні ідеї середніх століть. Віра і знання3.2 Етика гуманізму3.3 «Буття без морального буття -- прокляття». Ф.Бекон (16 ст.)3.4 «Усе прекрасне так само важке, як і рідкісне». Б. Спіноза3.5 Егоїзм розумний3.6 «Найбільше щастя найбільшого числа людей». І. Бентам3.7 «Моральний закон у мені». І.Кант (18 ст.)3.8 «Бути моральним -- означає жити відповідно до звичаїв своєї країни». М.ГегельЛЕКЦІЯ 4. ЕТИКА ХIХ - ПОЧАТОК ХХ ст.4.1 Етика ХІХ століття4.2 «Ми у вічну моральність не віримо...». В.І. Ленін4.3 Етика ХХ століття4.4 Релігійно-етичні концепції4.5 Формалістична етика4.6 Етика утилітаризму4.7 "Універсалістська" етикаЛЕКЦІЯ 5. ПРОБЛЕМИ МОРАЛЬНОСТІ5.1 Моральність і мудрість5.2 Моральність і право5.3 Добро і зло як полюси ставлення людини до дійсності5.4 Моральність і справедливість5.5 Моральність і свобода5.6 Моральність і рівність