Меню
Главная
Авторизация/Регистрация
 
Главная arrow Этика и эстетика arrow Етика – філософське вчення про моральність і мораль

Становлення етики як філософської дисципліни. Аристотель

Аристотель (384-322 р. до н.е.) народився в місті Стагір -- грецькій колонії на північно-західному узбережжі Егейського моря. Батько Аристотеля служив лікарем у македонського царя. Майбутній філософ провів дитинство при царському дворі, спілкуючись із сином Амінти, майбутнім царем Пилипом. П'ятнадцяти років хлопчик позбавляється батьків. Опікун посилає його вчитися в Афіни. У віці сімнадцяти років Аристотель приходить в існуючу вже два десятиліття Академію Платона, де пробув двадцять років спочатку як учень, а потім і як вчитель.

Після смерті Платона керівництво Академією переходить до його не дуже талановитого племінника. Аристотель залишає Афіни та їде в малоазіатське місто Ассос. У цьому місті він провів три роки, потім ще три роки живе на острові Лесбос, після чого переїжджає в місто Пеллу -- нову столицю Македонії. Він був запрошений Пилипом II виховувати тринадцятилітнього сина Пилипа Олександра -- знаменитого завойовника і творця величезної імперії. Виховання закінчилося, коли шістнадцятирічний Олександр став співправителем свого батька. Аристотель повертається в рідне місто Стагір, де проводить ще три роки свого життя. Потім він повертається в Афіни. За підтримкою одного з намісників Олександра Македонського відкриває в Афінах власну школу. Правда, йому, як такому, що не має прав громадянина Афін, дозволяють відкрити школу лише за міською рисою, поруч із храмом Аполлона Лікейського, від чого і школа одержала назву «Лікей». У Лікеї Аристотель працює більше двадцяти років. Несподівана смерть тридцятитрьохлітнього Олександра Македонського відбилася на долі філософа. В Афінах спалахнуло антимакедонське повстання, що, через деякий час, було подавлено. Але представники промакедонської партії були репресовані. Аристотелю було висунуто обвинувачення у творі пеана (гімну) богові, що було неприпустимим для смертного. Не чекаючи суду, філософ залишає Афіни, щоб позбавити афінян від другого злочину проти філософії (першим була страта Сократа). Він їде в місто Халкіду, де вмирає через два місяці від хвороби шлунка. У заповіті Аристотель робить розпорядження щодо своїх дітей і відпускає на волю деяких рабів. Цим вчинком він спростував самого себе, тому що раніше вважав раба знаряддям праці, що говорить.

Аристотель відомий як найбільш універсальний розум стародавності. Він відомий насамперед як філософ, як автор оригінальної філософської системи, він уніс величезний вклад у розвиток логіки, психології, історії, політології, природознавства. Аристотель -- незаперечний авторитет у теології свого часу. В етиці він також зірка першої величини.

Він пише твори «Нікомахова етика» (Нікомах -- син Аристотеля), «Евдемова етика» (Евдем -- друг Аристотеля) і «Велика етика» як синтез перших двох «Етик». У VIII столітті до н.е. слово «етика» означало людське житло, лігвище звірів, а згодом набутило нового сенсу: звичай, вдача, характер, напрям думок. Слово «етика» походить від слова «етос», що означає стійкий характер якого-небудь явища. У цьому понятті свідома поведінка людини пов'язана з несвідомими реакціями його поводження, виховання, зі спадковістю. Етос -- сукупність рис індивідуального характеру, що не підлягають змінам, наприклад, темперамент.

Ціль етики як навчання про моральність філософ вбачає у доброчесних вчинках, а не в пізнанні світу. Етичне дослідження існує «не в тім, щоб знати, що таке чеснота, а в тім, щоб стати доброчесними, інакше, від цієї науки не було б ніякого пуття». Аристотель поміщає етику між навчанням про душу (психологією) і навчанням про державу (політикою). Базуючись на душі, етика служить державі.

Питання про зміст етики Аристотель розкриває через поняття вищого блага. Усяка діяльність починається заради якої-небудь мети. Наприклад, освіту людина одержує заради розвитку своєї особистості і (або) одержання гарної роботи. Ціль, заради якої починається діяльність, є благо. Не існує одного-єдиного вищого блага для всіх людей, оскільки цілі їхні різні за змістом. Різноманіття цілей -- це різноманіття благ. У різних відносинах існує багато різних благ. Наприклад, заняття спортом для однієї людини мають на меті підтримку фізичної форми, для іншого -- побачити світ, для третього -- стати рекордсменом або чемпіоном. Яка ж з цих цілей може вважатися вищим благом? Цілі меншого ступеня спільності і важливості підлягають цілям більшої спільності і важливості. У цьому плані в наведеному прикладі вищим благом буде здійснення мети стати рекордсменом або чемпіоном світу. Ця мета містить у собі і підтримку фізичної форми, і поїздки різними країнами. Існує багато «часток» вищих благ, однак серед них є найвище, найбільш значиме в житті благо. Аристотель називає його блаженством або евдемонією, тобто, щастям. Вище благо -- не сума «часток» вищих благ, а одне з них -- те, що робить людину щасливою, надає зміст його життю. Одного щасливим робить наука, іншого -- спорт, третього -- мистецтво, четвертого -- винахідництво, п'ятого -- виховання дітей, шостого -- політика, сьомого -- релігія і т.д. Блаженства, щастя не може бути більше або менше, воно самодостатнє. Блаженній людині нічого в житті більше не треба. Як говориться в Біблії, «блаженний, хто вірує -- тепло йому на світі». Або як у Грибоєдова: «Щасливі годин не спостерігають».

Правда, в Аристотеля блаженство має потребу в зовнішніх передумовах: шляхетності походження, удачливості, багатстві, престижі, красі, наявності друзів і ін. Ці передумови -- застава майбутнього щастя людини. Приказки типу «Не народися красивою, а народися щасливою», «Не в грошах щастя» і т.п. сформульовані, мабуть, для розради тих, кому не повезло з фізіономією або гаманцем. Краса -- не єдина передумова щастя, але якщо немає краси, немає розуму або чого-небудь іншого, щастя не бачити. Що ж стосується грошей, то дійсно, не в грошах щастя, а в їхній кількості. Крім наявності передумов блаженства, потрібна їхня тривалість. Не може мати вище благо той, хто заради ночі з жінкою готовий продати душеві дияволові, хто щасливий лише короткий період життя. Щасливим можна назвати «того, хто діє в повноті чесноти і хто досить забезпечений зовнішніми благами, причому не на випадковому відрізку часу, але протягом повного життя».

Вище благо, хоча і характеризує буття окремої людини, усе-таки має суспільне значення. Воно не може бути спрямоване на шкоду іншим людям. У противному випадку доведеться визнати вище благо за злодієм, садистом і іншими малосимпатичними особистостями: як-ніяк, вони по-своєму щасливі. Вище благо діяльне. Воно властиве не тим, у кого є зовнішні передумови, а тим, хто, маючи зовнішні передумови, діє. Гарна якість може не діяти в людині, як, наприклад, нерозвинені в здатності схильності. Хтось міг би стати талановитим учителем, лікарем, художником, музикантом і т.д. Однак цей хтось не займався собою, лінувався, був безтурботним і т.п. «Прекрасного і благого досягають ті, хто робить правильні вчинки», -- затверджує Аристотель. Вище благо -- це не тільки результат діяльності, а й сам процес досягнення результату. Хто не радується доброчесним вчинкам, не може бути щасливим. Вище благо складає сенс життя людини, не може бути мети більш значущої, ніж щастя.

Як уже відзначалося, у розумінні Аристотеля етика базується на навчанні про душу. З психологією пов'язане навчання про чесноти. Душа має складну будову, вона містить у собі нерозумну і розумну частини. Нерозумна частина душі розділяється на рослинну і жагучу, прагнучу (гнівливу, що жадає). Розумна частина душі містить у собі розумову сторону, що породжує практичність, і моральну (теоретичну), від якої твориться мудрість. Душі властиві два види чеснот: моральні (або етичні) і розумові (або діаноетичні). Моральні чесноти виникають як результат взаємодії розумної і нерозумної частин душі. Чеснота твориться в тому випадку, коли розум, не будучи в стані «скасувати» афекти, приборкує їх або направляє в потрібне русло. Результатом зазначеної взаємодії виступає якесь серединне поводження людини в тому або іншому відношенні. Існують три щиросердечних стани, два з яких порочні -- одне в силу надлишку, інше -- у силу недоліку. І тільки третє, розташоване між крайностями, є похвальним. «Як у пристрастях, так і у вчинках (пороки) переступають належне або убік надлишку, або убік недоліку, чеснота ж уміє знаходити середину і її обирає», -- заявляє філософ. Мається на увазі не середнє арифметичне між крайностями, а оптимальна точка між ними. Наприклад, мужність -- середина страху і божевільної відваги, щедрість -- середина скнарості і марнотратності, правдивість -- середина хвастощів і іронії, обурення -- середина заздрості і зловтіхи, соромливість -- середина сором'язливості і нахабності і т.д.

Моральні чесноти властиві тільки людям. Боги вище чеснот, тварини -- нижче. Обираючи чесноту, людина наближається до богів (хоча ніколи їх не досягне), обираючи порок, вона наближається до тварин. Аристотель не стільки прагне наблизити людину до богів, скільки віддалити людину від тварин. Крайності богам не властиві, але деякі з них властиві тваринам. Тому перед Аристотелем постає завдання: зробити хоча б мінімум можливого - не дати людині опуститися до скотинячого стану. Звідси визначення етичної чесноти: чеснота є придбана якість душі, що полягає в суб'єктивній середині, тобто, визначене розумом як середина двох зол: надлишку і недоліку. Розумові (або діаноетичні) чесноти не є, на відміну від етичних, предметом етики, хоча і відіграють велику роль у житті людини і суспільства. Вони породжуються «умосозерцательной» частиною душі. Це мудрість, наука, мистецтво, релігія, а також особисті якості людини: розум, проникливість, кмітливість.

Справедливість Аристотель називає справжньою чеснотою, вона тотожна законності і стосується ставлення людини до інших людей. Справедливість полягає в тому, щоб зрівняти предмети обміну в натуральній або грошовій формі. Обмін буває довільним (купівля, продаж, позика й ін.) і мимовільним, таємним (крадіжка, блуд, звідництво й ін.). Справедливість виражається в середині між наживою і збитком. За встановленням справедливості люди звертаються до судді.

Якщо справедливість пов'язана з інтересами людей, то дружба характеризує їхні особистості. Дружба -- необхідний момент блаженства. Бути другом -- це все рівно, що бути гарною людиною. Дружба в її щирому смислі означає таке спілкування, що властиво доброчесній особистості і входить у поняття щастя. Аристотель виділяє три види дружби: заради насолоди, заради користі, заради самої себе. Перші два види збиткові і не є дружбою у всій її повноті. Дружба заради насолоди або користі неміцна і недовговічна, вона припиняється з відсутністю цих стимулів. Крім того, перші два види дружби властиві і поганим людям. Будучи вільною від мотивів насолоди і користі, дружба цінна сама по собі, довговічна і міцна. Вона є самоціллю, процес такої дружби приємний сам по собі. Хоча Аристотель вважає, що людина повинна любити себе більше, ніж друга, але це любов тільки до свого розуму. Доброчесна людина віддасть другові все: гроші, майно та інші блага, а собі залишить найдорожче -- моральну доблесть. Одним словом, краще віддати, ніж узяти.

Аристотель -- універсальний розум стародавності. Він був авторитетом у всіх галузях науки свого часу. Його праці були класикою в середньовіччя, на них посилаються вчені і філософи й у наші дні.

 
Если Вы заметили ошибку в тексте выделите слово и нажмите Shift + Enter
< Предыдущая   СОДЕРЖАНИЕ   Следующая >
 

СКАЧАТЬ ОРИГИНАЛ
Етика – філософське вчення про моральність і мораль
ЛЕКЦІЯ 1. ЕТИКА - ФІЛОСОФСЬКЕ ВЧЕННЯ ПРО МОРАЛЬНІСТЬ І МОРАЛЬ1.1 Зміст етичного знання1.2 Предмет етики1.3 Протиріччя моральності й моралі1.4 Благо й істина в етиці1.5 Засади етики1.6 Етика і духовністьЛЕКЦІЯ 2. ІСТОРІЯ ЕТИКИ (АНТИЧНІСТЬ)2.1 Етичні ідеї Геракліта (520-460 р. до н.е.)2.2 «Навчися соромитися себе набагато більше, ніж інших». Демокрит (460 р. до н.е. -- рік смерті невідомий)2.3 Учителі мудрості2.4 «Пізнай самого себе!» Сократ (469-399 р. до н.е.)2.5 «Собача» філософія. Кініки2.6 Етика насолоди. Гедонізм2.7 Становлення етики як філософської дисципліни. Аристотель2.8 «Сад» Епікура2.9 Етика мужності. СтоїцизмЛЕКЦІЯ 3. ІСТОРІЯ ЕТИКИ (СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. ВІДРОДЖЕННЯ. НОВИЙ ЧАС)3.1 Етичні ідеї середніх століть. Віра і знання3.2 Етика гуманізму3.3 «Буття без морального буття -- прокляття». Ф.Бекон (16 ст.)3.4 «Усе прекрасне так само важке, як і рідкісне». Б. Спіноза3.5 Егоїзм розумний3.6 «Найбільше щастя найбільшого числа людей». І. Бентам3.7 «Моральний закон у мені». І.Кант (18 ст.)3.8 «Бути моральним -- означає жити відповідно до звичаїв своєї країни». М.ГегельЛЕКЦІЯ 4. ЕТИКА ХIХ - ПОЧАТОК ХХ ст.4.1 Етика ХІХ століття4.2 «Ми у вічну моральність не віримо...». В.І. Ленін4.3 Етика ХХ століття4.4 Релігійно-етичні концепції4.5 Формалістична етика4.6 Етика утилітаризму4.7 "Універсалістська" етикаЛЕКЦІЯ 5. ПРОБЛЕМИ МОРАЛЬНОСТІ5.1 Моральність і мудрість5.2 Моральність і право5.3 Добро і зло як полюси ставлення людини до дійсності5.4 Моральність і справедливість5.5 Моральність і свобода5.6 Моральність і рівність